ПОШУК:

РАДІОПЕРЕДАЧІ

03.01.08 ПРАВА НАЦМЕНШИН

Національно-мовне питання  постійно спливає на поверхню, щойно в Україні вибори. І спекулюють на цьому питанні регулярно... Як же насправді виглядає етнічно-мовна ситуація в Україні?

Українські політики перед черговими виборами попереджають, що не треба “натискати” на болючі проблеми національних меншин і національні мови. І щоразу “натискають”. При цьому, Україна виразно уникнула конфліктів на цьому ґрунті – принаймні, український досвід співжиття людей різних етнічних груп може вважатися чи не взірцевим на тлі кривавого югославського, чеченського, суданського... У нашій Конституції відсутнє поняття “корінний народ”, за що наш основний закон дехто з теоретиків критикує. Неофіційно до корінних народів відносять українців – які також іменуються “титульна нація” - і кримських татар. От і звернімось до досвіду народу, який практично усіма розглядається, як корінний для України: для нашої програми Рефат Чубаров, перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу. Для кримських татар “корінна проблема” не стільки питання самовизначення, скільки – вибору місця проживання. 

— В 1986 році, коли вже було зрозуміло, що влада не втримає кримських татар і вони будуть повертатись,  влада визначила території, що до моря відносяться, як такі, де не можна селити кримських татар. Лише в п’яти сільських внутрішніх районах татари могли селитися.

Крім територіального розподілу, влада намагалась розселити кримських татар таким чином,  щоб в жодному адміністративно-територіальному утворенні вони не складали більше ніж 22-25%  від населення. Це робилося для того, щоб кримські татари не могли впливати  на владу, на прийняття рішень і т.д.

Ми тут уже в незалежній Україні приймали нові закони, нові нормативні акти щодо землі, і ви знаєте, що роздержавлення сільськогосподарських земель здійснювалося через колгоспи. Селян поділили на два табори – члени колгоспу і не члени колгоспу. 70% татар, котрі повернулися, живуть в селі, але більшість з них взагалі не мають земельних паїв, крім того, що є присадибні діляночки. І друга проблема – це ті, хто хоче повернутися в місця попереднього проживання своїх батьків, тобто на Південний берег, але там вже землі майже немає. 

Тепер повернімося до визначень. За основним  законом, в Україні і справді важко зрозуміти – кого ж віднести до національних меншин. А як же ця проблема вирішується у світі: розповідає наш спеціальний кореспондент Сергій Снігур. 

Французька конституція, на досвід якої у нас так часто посилаються, не визнає існування етнічних груп на території країни – а тільки “французьку націю”. При цьому, усі знають, що є бретонці, корсиканці, баски. Швеція, Японія, Сполучені Штати законодавчо не підтримують так звані “колективні права” корінних народів. Втім, у Швеції саами мають чітко окреслені права, а ось індіанські резервації в Америці кілька разів намагалися закрити – з огляду на їхню неконституційність. Індіанці заперечили – і добилися того, що мають тепер виключні права, як “натуральні американці”, на розвиток... грального бізнесу: жодна інша етнічна група у Штатах такими правами не володіє! Повертаючись до європейського досвіду, у рамках Євросоюзу останніми роками усе більше поширюється практика “унормованої регіоналізації”. Бельгійське королівство закріпило рівноправність франкомовної і фламандської громад, створивши для них територіальні рамки для існування. В Іспанії автономію мають баски, а минулого року каталонці були офіційно – і уперше в історії Європи! - визнані “нацією” у рамках іспанської держави. Регіоналізація Сполученого Королівства перетворила Шотландію, Уельс і Північну Ірландію на самодостатні у місцевих питаннях провінції. 

Якщо підсумувати думки експертів про сучасне і майбутнє національних меншин в Україні, то проблема виглядає так: у нас існують “національні меншини” і... росіяни. Точніше, російськомовні. Про них – трохи пізніше у нашій програмі, а поки – про тих представників справжніх меншин, що живуть поруч з нами, але про кого ми майже нічого не знаємо. Болгари є на території України уже сотні років – і їх тисячі, говорить Антон Кіссе, президент Асоціації болгар України. 

— По статданным 204 тысячи, 150,6 тысяч только в Одесской области. Компактно живут в Одесской, Запорожской области, в Николаевской – это Терновка, в Ольшанке Кировоградской области и в других регионах дисперсное проживание. В Украине болгарский язык факультативно как предмет изучают 15 тысяч школьников только в Одесской области и около тысячи дополнительно. Это как английский в школе 2 часа – час  истории болгарского языка.  Наше поколение такой возможности не имело, ведь тогда в СССР не было болгар, молдаван или румын… 

— А була «общность - советский народ». Яка ситуація з підручниками?  

— Сегодня проблемы есть, но они издаются и государство за них платит. Конечно, львиную долю мы получаем из Болгарии,  за что благодарны. 

Мова – мабуть, це єдиний справжній критерій, який дає можливість об’єднати етнічну групу, а також відділити її від іншої. І ось на мові у нас найчастіше спекулюють. За Конституцією, у нас одна мова державна, а інші держава підтримує – при цьому російська названа конкретно, а решта – ні. Кількість мов етнічних меншин в Україні офіційно не названа – хіба що існує супроводжувальний документ до Хартії регіональних мов, в якому, наприклад, є “циганська” мова. Єдина з етнічних меншин України, яка реально спробувала скористатися з переваг цього європейського документу – це росіяни. Але, як відомо, суди скасували рішення виборчих органів кількох східних областей про оголошення російської мови “регіональною”. Наш основний закон взагалі такого терміну не знає, оскільки Конституція приймалася без урахування Європейської хартії. Яка ж ситуація з нею сьогодні? Ситуацію досліджував наш спеціальний кореспондент Сергій Снігур. 

— Європейська Хартія регіональних мов і мов національних меншин була підписана у нас ще у листопаді 1992-го року. Ратифікували її двічі – це унікальний випадок: спочатку у грудні 99-го з великою кількістю застережень, а потім – у травні 2003-го, знову ж таки – з застереженнями, які фактично не дають можливості хартії набути чинності. Більшість аргументів проти хартії зводяться до того, що її погано переклали українською, так скажемо заперечення лінгвістичне. Наприклад, термін “меншина” нібито не відповідає “міноритарності”, вказаній в оригінальному тексті. Далі – аргумент уже політичний. Хартія нібито стосується лише вимираючих мов... Проте басконська в Іспанії, фламандська у Бельгії, мова шотландських хайлендерів – вони не є вимираючими, але мають статус регіональних. І останнє значне заперечення, юридичне. Мовляв, Хартія “не дає підстав для визначення за певною мовою того чи іншого статусу” - цитую за визначенням противників ратифікації. Якщо Хартія не дає таких прав, то навіщо тоді вона писалася? І невже Україна тільки тому підписала цей документ, що мала зобов’язання перед Радою Європи? 

Запитань явно більше, ніж відповідей. Можу додати ще один аргумент проти регіоналізації мов: фінансовий. Кажуть, якщо усім дати “по статусу”, то у держави забракне грошей усі мови підтримувати. Ось як на це відповів відомий український політолог Кость Бондаренко. 

Дуже часто при виникненні якоїсь проблеми, у нас починають рахувати гроші. і апелювати саме до грошей. Але якщо є проблема з грішми, то напевне не потрібно виставляти на ратифікацію документ, який пізніше неможливо матеріально забезпечити, а якщо він вже ратифікований тоді потрібно шукати суми, необхідні для втілення ратифікованого документу, або пропонувати довгострокову програму втілення цього документу, в даній ситуації хартії, і сказати чесно що ми ратифікували але з однією умовою, що в повному обсязі він вступить скажімо через 5 років, через 10 років.  

То що, нам заважає дотримуватися Європейської хартії лише брак грошей, чи є якісь глибші проблеми? 

— Говорити зараз про те що існують якісь серйозні проблеми у дотриманні цієї Хартії, не доводиться. Інша річ що політики роблять на сьогоднішній день заяви згідно яких починають трактувати Хартію так, як вважають за потрібне. Фактично сьогодні політики закладають міну уповільненої дії під таке тонке питання як стосунки між національними меншинами і стосунки між носіями різних мов. Потрібно напевно окрім Хартії згадати і про те, що в Україні існує закон від 1989 року, як на мене дуже виважений закон про мови в Українській Радянській Соціалістичній Республіці, який дії і на сьогоднішній день. І відповідно згідно із цим законом є одна державна мова-українська, і є мова міжнаціонального спілкування – російська. 

Як казали мудрі східні філософи: «Нехай розквітають тисячі різних квітів» - тож нехай і в нашій країні звучать різні мови, співіснують різні культури – адже ми  вами від цього лише будемо багатшими.

 
Україна, 01023, Київ, вул. Леоніда Первомайського 9А Тел/факс (380 44) 234 93 64, 234 84 02