ПОШУК:

РАДІОПЕРЕДАЧІ

01.11.07 БОМЖІ – ДОРОГА ДОДОМУ

Дехто вважає, що людина, яка не хоче жити за нормами суспільства – це людина хвора. Відтак в усі часи і усі держави приймали драконівські закони проти людей без певного місця проживання. Бомжі – хто вони?

Сьогодні спробуймо зазирнути в особливий світ, світ людей, на який ми зазвичай заплющуємо очі. Або, якщо уже дітися нікуди, пояснюємо існування цього “підсвіту” хворобливими особливостями людської психіки. Аргументи завжди є – від “права на свободу” і до вимоги “спалити, як дрантя”. Але не помічати іншої людини з її потребами – це не помічати людини у собі...

Одразу покінчимо з термінологією. У народі “бомж”, цей казенно-репресивний канцеляризм, уже прижився. “Вуличні” теж не протестують... хоча б тому, що у них не запитують і не дають права висловитися. І ось вони – поруч... розповідає колега Ірина Гнати шин. 

Перший орган який відчуває бомжа, це навіть не око. Дехто з них навіть одягнений доволі пристойно. Очевидно, це подарунок від добродійників. Але ніс не обдуриш. Бомжа видає сморід давно не митого тіла. А ще, небажання спілкуватися з кимось із великого світу. Спальні райони наших мегаполісів, одне з місць постійного перебування бомжів. По-перше, там є підвали і горища,  де можна або провести ніч, або зберігати речі. Речі у бомжів є, дехто навіть живе родинами. Вони знають усі приміщення в яких можна сховатися у дощ чи взимку. Хоча звісно холод нижче за 10 градусів, як кажуть лікарі для людей ослаблених постійним недоїданням, це вбивця. Холоди ще не настали, можливо зима буде теплою, але щойно вдарить, першими з вулиць забирають замерзлих безпритульних.

Ранок починається з болю у шлунку, а завершується контролем на дорогах. Негласна домовленість між міліцією і бомжами передбачає взаємне не порушення конвенції – люди вулиці ніколи не чіпають і багато не крадуть, а охоронці порядку обмежуються спостереженнями. 

Як ви розумієте, ніхто з них особливо не палав бажанням давати інтерв”ю. Та й у будь-якому разі, ці розмови будуть анонімними... Хто і як стає бомжами: розповідає отець Андрій Нагорняк з благодійної організації “Карітас”. 

Часто людина сама є однією з причин того, що вона опиняється на вулиці. Але дуже часто ці причини є зовнішньо об’єктивні, з якими людина просто не змогла впоратися. Оскільки життя бездомної людини це є також життя без певних умовностей, життя без існуючих суспільних схем – це є також дуже часто причиною того, що людина йде з дому тікаючи від суспільної несправедливості, з якою зіштовхнулась. Наш обов’язок – підставити плече, подати руку допомоги цій людині, щоб вмотивувати її до змін, повернути до життя в суспільстві. Або допомогти їй навіть у цьому стані, стані бездомності, все таки проводити своє життя якнайбільш безпечно і людяно. 

Бомж і держава: якщо коротко, їхні відносини у вітчизняному варіанті обмежуються коротким “вислати на 101-й кілометр!” Як людина пристосовується до “такого” життя: розповідає наш спеціальний кореспондент Леонід Юрченко. 

У будь-які часи бомжів переслідували – не досліджуючи психологічних причин  “відмови від соціальності”. Фактично бомжами можна назвати багатьох героїв літературних творів – у Горького, наприклад, їх повно, Чарльз Діккенс і Джек Лондон також віддали належне “вуличним”, а скільки написано-сказано-знято про наших бомжів! Статистика не особливо підтверджує поширену думку, що бомжі – це суцільний “кримінал”: таких, за даними міліції, не більше чверті. Мало також хронічних алкоголіків і наркоманів – відсоток поступово збільшується, але не перевищує трьох. Абсолютна більшість – чоловіки, хоча “фемінізація” досягла і цього прошарку населення. Якщо п’ять років тому 85 % бомжів були чоловіками, то нині – приблизно 76%. Є й діти... але це уже надто сумно! Людині “соціалізованій”, з квартирою і роботою, важко зрозуміти, як можна постійно жити на вулиці. Проте, лікарі фіксують як швидко організм людини пристосовується до “терміновості існування”. Бомжі зазвичай не хворіють на грип і нежить, ці недуги “інтелігенції”. Звісно, їх неможна назвати найздоровішими серед городян, проте, до лікарень вони звертаються в основному у холодну пору – щоб переночувати під виглядом “отримання медичної допомоги»... 

Звідки ж вони беруться? Наш наступний експерт – психолог Тетяна Кузнецова, яка займалася вивченням феномену “бомжізму”. 

— Це складова субкультури бідності. Психологічно вони переїхали з попередньої країни в ту, яка ще достатньо не визначена. Цей шок, це потрясіння переживає населення старшого віку, бо цінності які воно накопичило в попередній культурі, не співпадають з тими очікуваннями, які задає сьогодення. Але в кожної людини ще складається і її простір життя в родині. Це може бути зрада, людина може бути ошукана не тільки членами своєї родини, братами або сестрами, чоловіком або жінкою, співробітниками. Ошукана, коли скажімо продає чи міняє квартиру, коли починає якийсь вид діяльності і сама спирається на моральний закон, а той хто співпрацює з нею – ні.  Це люди, які самі опустилися і не знайшли в собі психічних сил , не знайшли в собі натхнення вистояти. Ну і ще така когорта людей, які з дитинства потрапили в такі умови, які привели їх до бомжування. 

Як це не дивно,  у бомжів за усієї позірної “свободи” увесь вільний час розписаний за хвилинами, як у “крутих” бізнесменів. Точніше, вільного часу у них просто не буває: зверніть увагу на їхні вічно заклопотані обличчя... То що ж ними робити?... якщо робити.

Один з бомжів висловився категорично: “Нас можна знищити, але не перевиховати”. Це – максималізм людини, яка свідомо стає на інший бік суспільства.  Якщо є така можливість –бомжів намагаються “приписати” до якогось соціального закладу чи добродійної організації. У Києві існують установи кількох рівнів. Там дозволено мешкати до року з правом подовження терміну... І розміщують такі установи подалі від центру – у Пущі-Водиці під Києвом є такий притулок. Там бомжів уже привчають щось робити, за це надається триразове харчування і проживання – за мінімальну плату. Особливо важливо, як вважають організатори подібних центрів, поновити документи, якщо вони втрачені, і дати шанс на отримання нового житла: адже, як пам’ятаєте, до “вуличних” потрапляють насамперед ті, хто з тих чи інших причин житла позбувся. А якщо уже свобода вештання вища за бажання повернутися до суспільства – то у всіх наших великих містах існують патрулі, що відстежують найактивніших бомжів... Хоча, як кажуть люди обізнані, серед бомжів насправді “агресивних типів” мало – ось тільки так звані “беспредєлєльщикі”, які мешкають у парках і садах. Вони нападають на “осідлих” - тих, хто постійно “приписаний” при якихось сміттєзбірнях, а усі разом – на “інтелігентів”, тих, кого ще на жаргоні освічених людей назвають “біч”. Державі вони не довіряють, але їх можна майже соціалізувати.  Отець Андрій Нагірняк – про тих, хто намагається допомогти. 

— В багатьох країнах світу зокрема існує рух Емоус. Назва руху пов’язана з євангельською історією, про те як Ісус двом своїм учням після воскресіння на їхній дорозі до Емоусу. Це об’єднання людей, які відчули відповідальність, зокрема за тих людей, які є бездомними. І це є нагода цим людям почати свій шлях до соціальної адаптації.

Створюються нічліжки, є також мережа благодійних їдалень. Всі ці форми вже починають діяти також і в Україні. Ми підтримуємо і діяльність благодійних їдалень, для людей, які опинилися в такій кризовій ситуації. Також в цьому напрямку працює громадська організація „Оселя” і загальновідома в Україні одеська організація „Дорога до дому”. Вже є громадські ініціативи, які варто підтримати, щоб кожна людина могла знайти свою дорогу додому. 

Поодинокі психологічні “розвідки” серед бомжів свідчать: вони найбільше бояться не “бєспрєдєльщиків” і навіть не міліції: від своїх можна втекти, а з правоохоронцями – якось домовитися. А найбільше дошкуляють... хлопчаки підліткового віку. Вони кидають камінням, б’ють, а були й такі випадки, коли бомжів убивали уві сні ножами або забивали цеглою, чи обливали бензином... а запальничка нині у кожного “тінейджера”... Але як же реалізуються ініціативи, про які розповів пан Нагірняк: ми звернулися до виконавчого директора добродійної організації “Оселя” у Львові Лесі Саноцької. 

В нас є будинок, де проживає більше 20 осіб. Маємо майстерню з ремонту і реставрації меблів. Люди, які до нас приходять отримують житло, мають можливість працювати, навчитися елементарним навикам праці, професійної кваліфікації ремонтувати, реставрувати речі, і просто дотримуватися дисципліни праці, навчитися якось конструктивно спілкуватися між собою. В нас працює психолог, проводимо консультації нарколога. У Львові ми єдиний такий заклад крім центру обліку і реєстрації бездомних громадян. До нас звертається дуже багато людей. У Львові є більше тисячі бездомних, а в нас спільнота на 20 місць…

 
Україна, 01023, Київ, вул. Леоніда Первомайського 9А Тел/факс (380 44) 234 93 64, 234 84 02