ПОШУК:

РАДІОПЕРЕДАЧІ

11.09.2007 ПАЛІАТИВНА ДОПОМОГА – ДОСТОЙНИЙ ВІДХІД У ВІЧНІСТЬ

Моїй подрузі Марії, старшій жінці, поставили діагноз: злоякісна пухлина. Рак. Хвороба невиліковна, і з лікарні її випустили додому - помирати. Три місяці, які вона ще прожила, були - важкими. Друзі намагалися якось підтримувати, коли могли, але - всі зайняті, у всіх справи, ну знаєте, як це буває. Страждання Марії були не лише психологічними, життя пронизував біль, а ніяких препаратів, що дали б жінці можливість поспати хоча б ніч, лікарі не дали. Дочка Марії, Ольга, збивалася з ніг, намагаючись хоч якось розрадити матір, і не звалитися самій. Більше допомоги чекати не було звідки.
Ну що ж, напевно скажете ви, таке життя. Нічого не зробиш. Виявляється - зробити можна.

- Много лет человечество не задумывалось над проблемой смерти. Только на рубеже третьего тысячелетия во всем мире проявился интерес к проблеме умирания. Было осознано, что умирание, это такой же физиологический процесс, как и рождение человека. И он должен быть так же солидно обставлен - человек должен по-человечески уходить из земной жизни.

Віталій Екзархов - головний лікар харківського хоспісу, тобто спеціального медико-соціального закладу, в якому здійснюється догляд за невиліковно хворими.
Пан Віталій пояснив це дуже просто - людина має право піти по-людські. В усьому світі зробити це людині допомагає окрема сфера медицини - паліативна допомога.

- Паллиативная помощь прежде всего предусматривает не попытку лечить неизлечимое страдание, ну как например онкологические заболевания, а убрать то, что мешает человеку закончить жизнь по человечески. Это решение социальных вопросов и проблем, это решение юридических проблем человека на исходе его земного существования, а также удовлетворение духовных потребностей.

Ще у 1982 році Всесвітня організація охорони здоров'я запровадила окремий напрямок медицини: паліативну допомогу (тоді її визначали як догляд за людиною в останні дні її життя). З 2002 року сферу діяльності паліативної допомоги було розширено: відтоді йдеться ще й про тривале піклування про пацієнтів, яких сучасна медицина не може вилікувати. За визначенням ВООЗу, паліативна допомога - це підхід, що дозволяє поліпшити якість життя пацієнтів та їхніх родин, які зіштовхнулися із проблемою смертельного захворювання. А от як пояснює це ще один наш медик, Людмила Буслаєва, головний лікар хоспісу в Коростені.

- Паліативна допомога - це надання всебічної допомоги хворим, які є невиліковними. Йдеться про медичну, і соціальну, психологічну допомогу як самих хворих, так і їх родичів.

Раніше вважалося, що паліативна допомога надається після того, як безсила медицина. Тобто спочатку - радикальне лікування, а вже після його припинення - паліативна допомога. Згодом підхід змінився. Тепер лікування та паліативна допомога надаються одночасно. В розвитку хвороби, лікування не припиняється, просто зменшується його частка. Хто ж надає таку допомогу? Питаємо про це Віталія Екзархова.

- В нашем, например, учреждении есть хирург, терапевт, невропатолог, психотерапевты. И круглые сутки дежурит врач-анастезиолог-реаниматолог, для того, чтобы решать неотложные задачи, ибо специалисты этой специальности лучше всего подготовлены для решения неотложных проблем. А если касаться не медицинского аспекта оказания паллиативной помощи, то должны быть социальные работники, юристы и церковь. Обязательно в штатном расписании хосписа должен быть предусмотрен социальный работник, потому что социальных проблем достаточно много у человека, который оказывается сам неспособным заниматься своими проблемами.

Отже, хоспіс - так називається в усьому світі система спеціальних закладів для надання допомоги і підтримки людям, які помирають. Створення хоспісів бере початок ще з ранньохристиянської ери. Як правило, такі заклади будувалися обіч доріг, якими проходили християнські паломники. І ставали свого роду притулками для виснажених і хворих. Дбали про них ченці. А чи були такі заклади у нас, в Україні? Слово Людмилі Буслаєвій.

- Сучасні хоспіси виникли на території Західної Європи, зокрема в Англії та Франції. Але перші хоспіси мабуть все-таки були на Україні - це заклади при монастирях, зокрема в Києво-Печерській Лаврі, де були притулки для невиліковно хворих. Надалі цю естафету підхопило наше козацтво - при всіх монастирях доглядали вже немічних, хворих, старих козаків. Мабуть, вся Європа не мала таких закладів стільки, скільки їх мала Україна.

Сьогодні в розвинених країнах світу побудовано цілу систему паліативної опіки, існують мережі хоспісів, зі штатами медиків, психологів, соціальних працівників, юристів... А що ж в нашій країні? Я питаю про це Олексія Дащенка, експерта з питань громадського здоров'я Всеукраїнської ради захисту прав пацієнтів.

- Паллиативная помощь в Украине, существует уже 10 лет. Ее создали по приказу, и она существует вот так по приказу - не придерживаясь определенной философии, определенных международных стандартов и норм. Нет утвержденного положения про хоспис, положения про главного врача хосписа, про хосписное отделение больницы.

Але самі хоспіси все ж є? Віталій Екзархов.

- Хосписов у нас очень мало. Наиболее старые - это Львов, Ивано-Франковск. За ними идем мы - Харьков. Ну вот сейчас вроде бы появился в Киеве хоспис при онкологической больнице.

Лікар Людмила Буслаєва з декількома подругами відкрила перший український хоспіс у Коростені - сама, без вказівок чи підтримки.

- Нас змусило горе, тому що наше місто дуже постраждало внаслідок аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Вчені пророкували, що буде пік захворюваності через 10-15 років. Вирішили - будемо, як то кажуть, самі себе рятувати. І своїх земляків. Ми прочитали, що в Англії медичні сестри відкривали хоспіси і надалі очолювали їх, так само і у Франції, - ну чим ми гірші?! Ми починали - ніхто не повірить - в нас було всього 500 гривень. Але ми прийняли рішення - і відкрили.

Світ не без добрих людей, от і Людмилі Михайлівні допомагали: молочний завод - хлібозавод - міський голова, та й Червоний хрест... П'ять років тому вони відкрили ще й відділення хоспісу у селі Щорсівка, в 9 кілометрах від міста. Та загалом в Україні діє не більше 20 установ, що надають паліативну допомогу. Ентузіасти, що працюють там, в змозі опікуватися не більше ніж 3-4 тисячами осіб на рік. А кількість людей, що тяжко страждають в кінці земного життя - близько 100 тисяч на рік. А ще є величезна проблема з ліками, що полегшують біль хворих, бо немає сучасних медикаментів, та й лікарі не встигають вчасно і правильно виписати знеболювачі, та й спеціально підготовленого медперсоналу в країні просто не вистачає.
Втім, не все так безнадійно. Віталій Екзархов далі.

- Сейчас, в общем, государство повернулось лицом к этой проблеме. Во-первых, Виктор Андреевич Ющенко, еще не будучи президентом, в 2004 году, встречая попечительницу Московского хосписа Хакамаду, произнес историческую фразу, что в Украине вряд ли найдется семья, которая в состоянии материально и физически справится с наличием в доме умирающего человека.

І що ж далі? Олексій Дащенко.

- Создана межведомственная рабочая группа между Министерством социальной политики и Министерством здравоохранения, которая действует. И есть определенные встречные шаги и понимание со стороны власти и законодательной, и исполнительной.

Дійсно, схоже, що крига скресла. 15 вересня в Києві відбувається велика Міжнародна Українсько-Французько-Польська Конференція з розвитку паліативної опіки, потім конференція в Івано-Франківську, презентація Національного центру паліативної опіки в Україні. 6 жовтня, разом з усіма країнами світу ми відзначатимемо Всесвітній день хоспісної та паліативної допомоги. Йдеться не про святкування, а про те, щоб держава, її керівники, міністерства, долучаючись до практики цивілізованого світу, зрозуміли, що мають піклуватися про гідне життя своїх громадян, і про гідне закінчення життя теж. Чи станеться це? Ми простежимо за цим у наступних наших передачах.

 
Україна, 01023, Київ, вул. Леоніда Первомайського 9А Тел/факс (380 44) 234 93 64, 234 84 02