ПОШУК:

РАДІОПЕРЕДАЧІ

07.08.07 ПОВНОЦІННЕ ЖИТТЯ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

На Землі живуть понад шість мільярдів людей. Деякі з них відрізняються тим, що вони... менш спроможні за інших.
Інвалідність у нас завжди розглядалася, як перешкода, яка не дає можливості людині брати участь у нормальному житті. Інвалідність може бути тимчасовою або довічною, але ми ще не звикли до того, що суспільство має знищити бар'єр, що пролягає між цілком "спроможною" людиною і тим, хто з різних причин у своїх можливостях обмежений. Найпростіше, звісно - не помічати, залишити інваліда або на самоті, або у спеціальному закладі, ізолювати. Тоді суспільство, люди не відчуватимуть сорому і провини по відношенню до тих, кому треба допомогти. Є й така думка, що інвалідність - це як невиліковна хвороба: суспільство не має змоги постійно платити людям, від яких начебто і користі ніякої немає... А кого ж вважати інвалідом? Наш перший експерт - Раїса Кравченко, виконавчий директор Коаліції захисту прав інвалідів та осіб з інтелектуальною недостатністю, директор благодійного товариства допомоги інвалідам з інтелектуальною недостатністю «Джерела».

- Визначення інвалідності дається в декількох нормативних актах. І якщо в першому інвалідність трактується як міра втрати здоров'я, то в другому мова йде про дисфункції пов'язані з мірою втрати здоров'я, тобто здатність людини до функціонування, на яку впливає втрата здоров'я. Це юридичні терміни, і на сьогодні наша влада свою політику будує відповідно до такого сприйняття. Тобто в цих актах мова йде про людину в громаді, на робочому місці чи в школі - про будь-яке порушення життєдіяльності, пов'язане зі станом здоров'я.

В Європі можна побачити на вулицях соціальну рекламу: дотримуйтесь чистоти, бо інвалід на візку не може проїхати... Поки що людині з нашою психологією і життєвим досвідом на таке розраховувати не доводиться. У кращому разі - сприймемо, як чорний гумор...
Яка ж ситуація у нас? Ми говорили з головою Національної асамблеї інвалідів України, народним депутатом Валерієм Сушкевичем.

- Безумовно, є зрушення. І зрушення позитивні. Ще дуже багато проблем, і нам ще дуже далеко до забезпечення права людини з інвалідністю на працю. Але вже почав реалізовуватись новий закон про те, що кожна людина з інвалідністю має право на те, щоб набути статус безробітної. Якби ви втратили роботу, ви б отримали і допомогу по безробіттю, і фінансову підтримку, вас взяли б на біржу праці, в центр зайнятості. Всього цього я, як інвалід, не мав. Тільки в минулому році я добився цього.

А чому? Логіки ніякої немає.

- Логіка дуже проста - вона Радянська. Існував певний стереотип - людина з інвалідністю непрацездатна. В мене одна здорова рука, права проблемна, не працюють спина і ноги, але ж я працюю. Тобто потенціал людини з інвалідністю щодо праці може визначити тільки вона. Я знаю людину в Києві, яка працювала, не дивлячись на те, що була майже не рухома. Працювало лише 4 пальці, та це був найкращий «комп'ютерщик» в Києві - він робив такі програми, що їх навіть банки замовляли.

Державна політика щодо інвалідів в Україні... є. Інша справа у тому - яка це політика. Як виявилося, цей курс базується на тій самій, давно застарілому визначенні інвалідності, як суто фізичної неспроможності. Раїса Кравченко - про закони і політику, інтернати і норми...

- Існують документи які стверджують, що людина з інвалідністю має рівні права і можливість користуватися усіма можливостями соціальної інфраструктури в Україні, проте бюджетний кодекс стверджує зворотне. Там чітко і ясно сказано, що держава фінансує інтернати. Держава не фінансує інваліда, відповідно до виявлених у нього потреб. В той же час за нормативами кадрового забезпечення, скажімо, на 13-15 дітей в інтернатах 4 профілю має бути одна санітарка. А дітей треба годувати тричі на день, кожного від пів до півтори години. В таких умовах не може бути навіть і мови про повноцінне харчування, бо робочих годин не вистачає.
Сьогодні за законом людина з інвалідністю повинна отримати індивідуальний план реабілітації. Нормативний акт про те, як буде складатися цей індивідуальний план, тільки готується. Тим не менше ми сподіваємося що він скоро буде. Але ж фінансування на це поки що в бюджетному кодексі немає.

У нас є можливість порівняти "нормативи". Конвенція ООН з прав інвалідів встановлює певні і цілком конкретні "рамкові" умови: як треба ставитися до людей з обмеженнями... ось як виглядає порівняння оонівського "бажано" із законодавчими реаліями нашого життя-буття. Генадій Друзенко, керівник Центру європейського права.

- Від 30 березня відкрита для підписання Конвенція про права інвалідів, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 13 грудня 2006 року. Це перший такий всеосяжний міжнародно-правовий документ, який містить означення кого вважати інвалідом, а також мабуть найширший перелік прав інвалідів, та основ їхнього соціального статусу. Дослідження текстів призводить до висновку, що в українському законодавстві і в конвенції ООН робляться різні наголоси. Якщо в конвенції ООН інвалідами визнається будь яка особа що має стійкі фізичні або психічні, інтелектуальні чи сенсорні порушення, що за умови взаємодії з різними бар'єрами можуть заважати їх повному та ефективному участі в житті, то в українському законодавстві наголошується саме на потребі соціального захисту, і на потребі підтримки держави. Міжнародний стандарт як тільки він набуде чинності, безумовно буде ширший за змістом, і буде наголошувати не так на обов'язках держави, на обов'язках суспільства, як на певних правах інвалідів, правах на самореалізацію. Попри те що Україна не виявилася серед тих 80 країн, які підписали цю конвенцію вже 30 березня (з пострадянських підписали тільки Вірменія, Литва та Молдова), я думаю що після владнання всіх наших внутрішньополітичних криз, український уряд приєднається до цієї Конвенції. І тоді постане питання про перегляд національного законодавства саме з огляду на ті наголоси, акценти і пріоритети, які містяться в Конвенції.

Мегаполіси з їх швидкостями, багатоповерховими будинками, водіями, які постійно те й роблять, що перевищують швидкість - то не надто приємне середовище для людини з обмеженими можливостями. А ще - повсюди сходи...
Здорова людина згадує про сходи, коли ліфт на 16-й поверх не йде. А інваліду важко буває піднятися навіть на чотири-п'ять сходинок перед будинком. Але цю проблему можна вирішити. Як саме з'ясовував наш дослідник Сергій Снігур.

- Нове ставлення до інвалідів - це означає не лише змінити визначення, але й це справа важлива. Простіше кажучи: особа з фізичними чи розумовими вадами, звучить довго і дещо образливо. У навчальних закладах формулювання вже трохи інше: «людина з обмеженою здатністю сприймати матеріал», або навіть таке - «людина з іншим сприйняттям». Ну здавалося б - яка різниця як це називається? Але слово часто свідчить про ставлення до людей.
Конвенція про права інвалідів ООН, про ви вже згадували, прийнята улітку минулого року. Ми поки що її не ратифікували - і зовсім не з причин психологічних. Справа у тому, що виконання конвенції у повному обсязі вимагає не просто законів, а й грошей. У нас поки не передбачено, наприклад, пільг для компаній, які наймають на роботу людей з обмеженнями і надають їм спеціально обладнані робочі місця. У тих же Сполучених Штатах широкого розголосу набула справа людини, яка стала інвалідом після дорожньої пригоди. Джордж Лейн змушений був буквально повзти на другий поверх судової будівлі, де слухалася його справа. Після того, як він відмовився повзти удруге - Верховний суд Сполучених Штатів прийняв закон, що забороняє дискримінацію інвалідів у їхньому праві допуску до судів... наші суди поки і для здорових-то людей - не надто приємне місце!

А, здається, просто: зробити пандус... і всім зручно: не лише інвалідам, а й старим і матусям з дитячими візочками... Раїса Кравченко продовжує.

- Ви говорите про архітектурну і середовищну доступність... а ще ж є економічна, методична, територіальна доступність. За словами фахівців, облаштування одного пандусу недорого коштує - до тисячі гривень. Дорожче - обладнати звуковими сигналами світлофори. Це питання нещодавно піднімалось під час громадських слухань з питань безбар'єрного середовища, і фахівець розповів, що переобладнання одного такого пішохідного переходу із звуковими сигналами коштує більше 10 тисяч гривень. В Києві таких переходів обладнано лише 24, там де заклади УТОСУ - Українського Товариства Сліпих.

Про деякі речі доводиться хіба що мріяти: Валерій Сушкевич згадує перебування на Олімпаді у Солт-Лейк-сіті, де він бачив, як глухі могли телефонувати додому... відеофоном.

- Мене черговий раз вразила ситуація насамперед по глухим. На жаль, нашу розмову не чують глухі громадяни України. Але уявіть собі готель, в якому я випадково побачив як глухі спортсмени сидять і мовою жестів розмовляють з своєю країною, з своєю сім'єю, своїм менеджером. Перед ними телеекран, телекамера, вони бачать на телеекрані свого співрозмовника, який знаходиться в Голландії, і жестами розмовляють. І це звичайно для готелю! Я побачив 4 такі кабінки. Я спеціально підійшов до кількох готелів в Солтлейк-сіті. Вони також були обладнані таким переговорним пристроєм для того, щоб люди спілкувались.

Можна багато чого говорити про права інвалідів, про перекваліфікацію, рамкові угоди, конвенції... Але краще - спробуймо подивитися на проблему з погляду людини, яка змушена жити з обмеженнями серед людей, в яких обмежень немає. Наш харківський колега Володимир Носков розповідає.

- Водій Таврії вимушена користуватися лише ручним управлінням машини. У Олени Шинарьової висока ампутація ніг. У 14 років, після аварії, вона робила спробу ходити на протезах. Але побувавши в Італії себе запитала - і навіщо ж такі мучення, якщо є спеціальні візочки для пересування. І тут вона відчула на собі усі, так би мовити, принади міської інфраструктури. Не зважаючи на це, Олена отримала дві вищі освіти - юридичну і психолога. Тепер Олена Шинарьова віце-президент ГО «Креавіта», ця організація об'єднує людей, які пересуваються на спеціальних візочках. Вона поставила собі мету, зробити доступним Харків для людей, з проблемами руху:
Олена Шинарьова: «На протяжениии двух лет мы изучали состояние доступности города Харькова. Это была мобильная группа, в состав которой входил социальный работник, архитектор и человек который передвигается на инвалидном кресле, чаще всего это была я. Мы выезжали на объекты и обследовали состояние доступности входа, внутреннего пространства здания, состояние доступности туалета и т.д.»
Так, їй вдалося переконати нову владу допомагати не лише словами, а й справою. Тепер з Оленою Валеріївною, а так її називають посадовці, радяться у міському правлінні архітектурою і будівництва. Наприклад: чи готова будівля до здачі в експлуатацію, а чи є у певного торгового центру широкі сходи, аби візок міг зручно встати, чи є пандус, ліфт. Члени ГО «Креавіта» розпочинають проект інво-таксі. Аби всі бажаючі люди, у яких є проблеми здоров'я, могли дістатися до крамниці, лікарні, чи якоїсь іншої установи.

Бар'єри падають, але безбар'єрне суспільство - то для нас поки мрія. Ви маєте «Право знати»!

 
Україна, 01023, Київ, вул. Леоніда Первомайського 9А Тел/факс (380 44) 234 93 64, 234 84 02