ПОШУК:

РАДІОПЕРЕДАЧІ

19.06.07 СВІЙ СЕРЕД ЧУЖИХ, ЧУЖИЙ СЕРЕД СВОЇХ

Адам та Єва були першими в історії людства біженцями. І на них чекала сувора доля... хоча усі ті майже 20 мільйонів біженців, які сьогодні поневіряються "світами", ще можуть позаздрити своїм праотцям і праматерям...
Людина завжди шукала - де краще, де безпечніше, зрештою, де "ситіше". Біженці були завжди, але століття 20-е передало століттю 21-му назву "епоха біженців". "Неправильна віра", "неправильна нація", "неправильна ідеологія" - усе це може у тій чи іншій країні чи співтоваристві спровокувати гоніння - ось так і породжуються біженські потоки. В Україні їх офіційно начебто небагато, але вони не схильні афішувати своє становище. Ви - маєте "Право знати"!
Усі, хто залишив свою країну, офіційно діляться на "мігрантів" і власне "біженців". За міжнародним правом, про біженця прийнято турбуватися, ним опікуються ООН, національні органи, благодійні організації. А мігрант - це той, хто може повернутися до своєї країни, добровільно і будь-коли, щось на кшталт "добровольця": вирішив поїхати - далі всі проблеми твої! І ось з тих понад 190 мільйонів мігрантів - статистика за минулий рік - з них "чистих", зареєстрованих біженців усього 9 з половиною мільйонів. Отже, почнемо з визначення: а хто ж такі біженці? Наш перший експерт - юрист-міжнародник Генадій Друзенко.

- Основи статусу біженця в усьому світі регулює Конвенція ООН про статус біженців 1951 року. Вона була прийнята для врегулювання наслідків Другої Світової Війни. Передбачалося що це явище доволі тимчасове, що світ має стати більш прогнозованим, менш войовничим і таке явище як біженці буде радше винятком, ніж правилом. Нажаль, трапилось так, що це явище не припинилося досі. Тому згодом до Конвенції був прийнятий протокол, що поширив її дію на всіх осіб, які покинули свою державу, і мають обґрунтовані підстави побоюватись, що їх будуть переслідувати через релігійні, політичні, світоглядні мотиви, а також на підставі кольору шкіри, раси, національності та ін. Отже, те, що задумувалось як врегулювання проблеми біженців Другої Світової, виявилось перманентною проблемою людства.

Біженці офіційно, як бачимо, захищені законом - і національним, і міжнародним. Тим не менше, ставлення до них часто-густо навіть нетерпиміше, ніж до економічних мігрантів. Річ у тому, що мігрант - це той, хто їде "за довгим доларом"... або довгим євро, довгим фунтом... І мігранти здебільшого забезпечують себе самостійно. А біженці живуть "з милості" - і коштом платників податків. Скільки біженців в Україні: на це запитання спеціально для нашої програми відповіла Наталя Прокопчук, представник Управління верховного комісара ООН у справах біженців.

- Таких людей, які, рятуючи власне життя, вимушені були залишити свою Батьківщину, в Україні на сьогодні офіційно зареєстровано майже 2300. Більшість з них, майже 50%, це вихідці з Афганістану. Це зрозуміло з огляду на те, що останні 20 років в цій країні майже не переривалася громадянська війна. 30% людей, які офіційно отримали статус біженця в Україні, - це вихідці із різних країн СНД, де після розпаду Радянського Союзу почалися міжетнічні сутички або військові конфлікти: Таджикистан, Чечня (Російська Федерація), Узбекистан. І тільки 8-10% - це вихідці з інших країн (Південної Азії, Африки).

Цю розмову продовжує наш спеціальний кореспондент Сергій Снігур.

- В Україні поняття "політичного притулку" законодавцеві незнайоме. Ну немає в нас такої традиції. Проте ті, кого у себе на батьківщині переслідують, можуть дістати статус біженців. До цієї категорії включатимуться і ті, хто, наприклад, у Великій Британії, офіційно дістає статус "політичного". Практично "дорога біженців" в Україні виглядає так. В'їхати до Україні достатньо просто - можна дістатися не зовсім навіть легально - чим багато людей і користуються. Потім "шукач" подає заяву до міграційних органів, де документи вивчаються упродовж двох тижнів - це на місцях, а у Києві, у центральному апараті - ще три місяці. Увесь цей час людина вважається "тимчасовим біженцем" і має відповідне посвідчення. Про деякі подробиці ми ще розповімо, але головне: біженці стають "утриманцями". Це - не образа, а лише кваліфікація. На усі програми допомоги біженцям щороку виділяється до 40-а мільйонів гривень. Сума достатньо значна - з огляду на невелику кількість зареєстрованих біженців. Проте, по-перше, фактично фінансується лише половина програм - позаминулого року з цих сорока мільйонів кабінет виділив лише 15-ть! По-друге, левова частка коштів передається на облаштування кримських татар, які в Україні явно вирізняються поміж решти біженських груп. І, по-третє, розподіл коштів "за статтями" іноді викликає здивування: три мільйони гривень "на розвиток культур національних меншин і встановлення зв'язків з діаспорою" - справа звичайно гарна, але ж не в ситуації, коли в Україні лише Одеський пункт утримання біженців може вважатися більш-менш цивілізованим! А з погляду європейського усі наші "пункти" - це таки біженські табори...

Тут песимізм цілком зрозумілий: зрештою, державні органи змушені діяти лише у межах "виділених коштів"... А якщо біженець приїхав до країни нелегально? А якщо у себе на батьківщині він вважався злочинцем? А хто вирішує - куди вигнати небажаного біженця?
Почнімо з того, що крізь наші кордони їдуть, летять, пливуть... може, навіть і повзуть, люди, яких переслідували за переконання - або за явні чи удавані злочини. А іноді біженців в Україні арештовують. І висилають у наручниках - був такий випадок: розповідає журналіст Наталка Козачинська.

- 14-го лютого минулого року 11 громадян Узбекистану примусово посадили на літак до Ташкента. Там їх зустріли міліціонери і відвезли до слідчого ізолятора. Історія ця загальновідома, хоча нині дещо і підзабулася. Втім, закон за цей час не змінився, політика загалом теж - відтак, треба вивчити "уроки". Узбецьких біженців вислали з Україні після певної процедури: Управління міграційної служби у Криму вивчило їхнє клопотання і відмовило. Після цього можна було "з чистим серцем" зайнятися депортацією. Правозахисники стверджують, що до справи підійшли формально: європейська практика йде таким шляхом, що біженців ніколи не висилають на батьківщину, якщо на них може чатувати покарання у вигляді смертної кари чи довічного ув'язнення. Більше того: це передбачено Конвенцією ООН "Щодо статусу біженців", Європейською конвенцією про права людини та Конвенцією ООН проти катувань, нашою країною підписаними і ратифікованими. Характерно, що втікачі-узбеки не мали можливості зустрітися з представниками Управління верховного комісара у справах біженців. Проте, у нас існує власний механізм винесення рішення: міграційні служби багато у чому опиралися на висновок експертів Служби безпеки України, які заявили, що узбеків депортували цілком законно. Судове рішення теж було - негативне.

То чи відповідає український закон у галузі захисту прав біженців цивілізованим нормам права: ми звертаємось до Генадія Друзенка.

- Українське законодавство про статус біженців цілковито відповідає Конвенції про статус біженців, і якщо ми можемо критикувати, то лише її застосування, як було у випадку з узбеками. Але ключове наріжне питання - чи є побоювання щодо переслідування обґрунтованими, чи ні? Тут практика в різних більш-менш демократичних країнах, розходиться.

Але у будь-якому разі, правозахисні організації вважають, що порядок, за яким правомірність депортації базується на висновках СБУ не відповідає європейській практиці: у жодній з країн ЄС так звані "спеціальні служби" не мають права визначати ступінь "безпечності" чи "небезпечності" шукача притулку. Крім того, в Україні відсутні власне імміграційні суди: усі справи щодо біженців потрапляють до судів загальної юрисдикції, що не завжди сприяє повному розкриттю істини: зрештою, ці справи можуть бути надзвичайно заплутаними...
Життя біженця в Україні... та й власне у будь-якій країні, це існування тимчасове: спочатку у статусі "шукача притулку", потім - у статусі "біженця", хоча і це теж не останнє, на що може розраховувати втікач. Зрештою, усі біженці стають або громадянами чи підданими - або їдуть світом далі, шукаючи притулку. Але біженець знає, що на нього очікує висилка, депортація, екстрадиція... як не називай - все одно звучить суворо: розповідає наш спеціальний кореспондент Леонід Юрченко.

- Екстрадиція за міжнародними правилами регулюється кількома багатосторонніми угодами - ми їх уже називали. Проте, повертаючись до "історії з узбеками", треба сказати ось що: у рамках СНД це питання унормоване Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах - так званою Мінською конвенцією. На перший погляд, вона містить такі ж норми, як і ООНівська чи Європейська конвенції... однак, насправді, передбачає значно "спрощену" процедуру. Творці цього документу виходили з простої, базової настанови: прийняти документ, який дозволяє якомога простіше передавати один одному громадян, чиєї видачі вимагають недавні партнери колишнього Радянського Союзу. Звідси - і здебільшого позасудовий порядок прийняття рішень, і участь "експертів спецслужб". Мінська конвенція не передбачає підстав для відмови у видачі, пов'язаних із загрозою застосування тортур чи смертної кари. Щоправда, у випадку з узбецькими біженцями, Україна дістала гарантії від генеральної прокуратури Узбекистану... але механізмів реалізації цих гарантій немає! Генеральна прокуратура заздалегідь обіцяє, що не будуть застосовані певні види покарання але ж вердикт виносить лише суд! Подібні випадки характерні не лише для України: вони такі ж часті і у Росії. Звідти теж видавали узбецьких біженців - і за вельми схожих обставин. Декого пощастило залишити у Росії - тільки після звернення правозахисних організацій до директора ФСБ і загрози передати справу до Європейського суду у правах людини. В Україні це поки не подіяло...

Чим же займається Управління верховного комісара ООН у справах біженців? За своїм призначенням, це орган радше спостережний і консультативний: він не може заступити ні міграційні суди, ні міграційні служби... Наталя Прокопчук розповідає.

- Наше представництво тут було відкрито 11 років тому, і до цього часу наша безвідплатна гуманітарна допомога Україні склала 24 млн. доларів. Це для реінтеграції раніше депортованих кримських татар, а також для розбудови системи притулків в Україні. Тобто наше завдання полягає, по-перше, в моніторингу ситуації з правами біженців тут, оскільки Україна підписала Женевську конвенцію ООН про статус біженців. По друге, крім моніторингу ми надаємо усесторонню допомогу уряду, громадськості та безпосередньо біженцям.

Ця історія поки не має "фінального завершення", а спливає на поверхню щоразу, коли українські євро-амбіції надто вже перевищують європейську здатність нас "перетравити".
Європейський Союз, звісно, рай для біженців - офіційно і формально, але він не може прийняти всіх! Такою ідеєю послуговувалися автори проекту створення спеціальних таборів біженців на околицях Євросоюзу, у країнах, що мають офіційний статус "сусідів". "Програма регіонального захисту", як її названо офіційно, передбачала створення кількох "осередків" - у Танзанії, Білорусі, Молдові та Україні. Кожна з цих держав мала відповідати за певний кризовий регіон світу - приміром, Україні "виділено" чеченську квоту. За програмою, біженці мали дістати певний захист і статус, потім - передбачено можливості інтеграції... і ось на цьому варто зупинитися детальніше. Європа вважає логічним, що шукачів притулку утримуватимуть не там, куди вони прагнуть, а за межами Європейського Союзу. Правозахисні організації свого часу добилися того, щоб біженців не залишали у кризових точках: в Африці та Азії надто небезпечно! - відтак прийнято "соломонове рішення": влаштувати біженців "на півдорозі".
Пілотний проект "відстійників", який мав початися уже цього року, загальмувався: адже жодна з країн-сусідів не висловила палкого бажання приймати у себе біженців, що прямують до Європи...

 
Україна, 01023, Київ, вул. Леоніда Первомайського 9А Тел/факс (380 44) 234 93 64, 234 84 02