ПОШУК:

РАДІОПЕРЕДАЧІ

15.05.07 ВІЛ/СНІД – ПРАВО НА ЖИТТЯ

Україну можна заносити до книги рекордів. Ми - перші у світі за темпами поширення ВІЛСНІДу... Але можемо потрапити до рекордсменів не лише за цим показником. Ми ще й дуже недбало ставимося до цієї проблеми. Це з одного боку. А з іншого - щойно людина захворіла і про це дізналися оточуючі - хворий потрапляє у "соціальний вакуум". А тим часом, з вірусом можна жити - маючи надію на те, що ліки таки будуть знайдені...
Тільки-но починаєш цікавитися проблемою поширення СНІДу - одразу ж зіштовхуєшся з браком інформації. Офіційні дані неповні, а неофіційні, можливо, завищені. Держава визначає кількість хворих і носіїв вірусу за критеріями, що більшістю незалежних експертів визнано недосконалими: розповідає наша колега Наталка Козачинська.

- Офіційна статистика включає лише випадки, зареєстровані відповідними клініками. Але ті випадки, коли людина здала кров на аналіз, дізналася, що вона є носієм чи уже хвора, а потім зникла з поля зору "клініки" - такі випадки не враховуються і не реєструються. На думку незалежних експертів, першим етапом поширення інфекції - точніше, завершенням першого етапу - можна вважати 2003-й рік. Тоді епідемічний поріг було подолано. На пострадянському просторі 95-ть відсотків хворих і носіїв зафіксовано у Росії та Україні. Спалах захворюваності відзначають ще в Естонії - можливо, це стало результатом покращення статистичного обліку. Рік 2007-й, або рік наступний - дані поки відсутні - може стати завершенням другого етапу. На жаль, прогнози хибні в усіх. Офіційна статистика не враховує бомжів та ув'язнених, а неофіційна "грає у цифри": береться попередній показник і до нього просто додаються "прогнозовані дані". Але у будь-якому разі, за середньостатистичними оцінками - ТРИ МІЛЬЙОНИ хворих і носіїв. Можливо, тільки в Україні...

Експерти, які сьогодні нам допомагатимуть, звісно знають про ВІЛСНІД значно більше - і налаштовані вони... обережно-прагматично. Як в Україні організована боротьба проти поширення епідемії - розповідає Галина Камінська, голова львівського благодійного фонду "Усі разом".

- В Україні лікування, згідно нашого законодавства, відбувається за державні кошти і є безкоштовним для громадян. Для того щоб ВІЛ позитивна людина отримала лікування, вона безперечно, має знати свій статус. Він має бути підтверджений в регіональній, або місцевій установі - наприклад, СНІД центрі. Ця людина має бути взята на облік, і за показаннями стану здоров'я їй може бути призначене лікування. На превеликий жаль, ця достатньо проста схема, в Україні не дуже спрацьовує. Тому що спеціальне лікування - антиретревірусна терапія - достатньо дорого коштує. В нашій країні наразі ліки більшою мірою закуповуються за гроші міжнародних донорів (зараз це гроші Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією) і меншою - за кошти державного бюджету. Ще великою проблемою є те за проектом Глобального фонду Україна поділяється на місця з високим рівнем поширення ВІЛ інфекції, куди власне і скеровуються найбільші кошти, і на місця, куди кошти надходять менше. Тож є багато областей України, які не отримують достатнього фінансування для забезпечення потреб у лікуванні.

Перспективою для хворого стає підірване надовго здоров'я. А до цього ще й ставлення оточуючих... Розповідає журналіст Леонід Юрченко.

- Хворий на діабет, на гепатит, на рак - усі вони у "масовій свідомості" вважаються... так скажемо "шляхетно хворими". А ВІЛ-інфіковані перетворюються на парій. Чимало таких випадків, коли людей звільняли - підстави, як ви розумієте, завжди можна знайти. Друзі припиняють навіть телефонне спілкування, батьки стають не підтримкою, а радше постійним нагадуванням про втрачене здоров'я. Тому-то більшість інфікованих намагаються тримати діагноз у таємниці - і продовжувати, скільки можуть, вести звичний спосіб життя. Деякий час це щастить робити - не втрачаючи коло спілкування і роботу. Суспільство ставиться до ВІЛ-інфікованих, як кажуть медики, як до "стигматизованих". Стигма, за першим значенням цього терміну, це тавро. Таврування хворого - результат елементарної медичної безграмотності і невігластва. Свої проблеми хворі обговорюють поміж себе - існують численні "групи взаємодопомоги", але на якомусь етапі цього стає явно недостатньо.

Про проблеми, з якими зіштовхуються хворі на ВІЛ/СНІД докладніше знає Мар'яна Служинська, головний лікар диспансеру для хворих на ВІЛ/СНІД у Львові.

- На превеликий жаль, люди котрі мають ВІЛ позитивний статус, досить часто зазнають дискримінації в оточуючому суспільстві. На це є достатньо багато причин. В першу чергу створені, чи побутують міфи в суспільстві що ВІЛ може передаватися при потиску руки, при обіймах, при користуванні спільними предметами побуту. Це звичайно не є правда, але враховуючи що такі псевдо знання у людей є, таких людей стараються уникати. Особливої стигматизації зазнають діти, котрі знаходяться в навчальних закладах, або дошкільних закладах. І єдиним шляхом яким ми можемо змінити ситуацію, це є підвищення рівня обізнаності населення про цю інфекцію. До нас звертаються пацієнти які з усіх сил страються скрити свій діагноз. Тому що коли вони довідались про свій діагноз, вони відразу відчули про зміну оточуючих до себе. Так, тобто мені відомі такі пацієнти, і це, я не говорю про медиків, я не говорю про фахівців, я говорю про побутові контакти - сусіди, може не друзі, знайомі, родичі і т.д. І ось тому щоб власне зменшити оцей рівень стигматизації людей, з ВІЛ позитивним статусом, ми повинні інформувати суспільство про шляхи передачі, що ВІЛ не передається побутовим контактом, що інфікуватися вірусом імунного дефіциту людини можна тільки при безпосередньому контакті з кров'ю, при незахищених статевих контактах. І може інфікуватися дитина, котра є народжена від ВІЛ позитивної матері.

Що робити, якщо людина уже захворіла? Таке питання постає перед кожним носієм вірусу - і відповідь лише одна: жити! Якщо панацея відсутня - є ліки, що дозволяють підтримувати людину у цілком нормальному стані. Йдеться про антиретровірусну терапію, яка застосовується для людей з ВІЛ-позитивним статусом. Розповідає співробітник Міжнародного благодійного фонду "Вертикаль" Вікторія Бондар.

- В Україні не так давно було запроваджено це лікування, близько трьох років тому. В принципі, зараз доведена його ефективність. Воно власне не лікує ВІЛ/СНІДу, а призупиняє розвиток клітин, які несуть цей статус. Лікування досить не просте в застосуванні, проте це дійсно вихід для тих людей з цією проблемою. В Україні воно не душе поширене, але на мою думку, будуть зроблені всі кроки для того, щоб це змінити. Люди часто не тестуються, не хочуть знати про свої проблеми, і дуже часто коли людина дізнається про свій ВІЛ позитивний статус, вона вважає, що життя на цьому закінчене і доводить до того, що з ВІЛ позитивного статусу в неї розвивається СНІД.

А скільки коштує такий курс лікування?

- В середньому на рік це коштує від 300 до 1000 доларів і більше. Якщо я не помиляюся, то зараз саме такі розцінки в Україні.

ВІЛСНІД і наркотики - це дві епідемії, які розвиваються синхронно і у багатьох точках "перетинаються". У нас головними носіями вірусу є ін'єкційні наркомани - через це деякі європейські чи американські програми боротьби проти поширення вірусу у нас в Україні не спрацьовують чи просто непридатні: розповідає Галина Камінська.

- Оскільки є різні шляхи передачі ВІЛ інфекції відповідно і сама епідемія є різною. Наприклад, в усій Африці головна рушійна сила епідемії - це гетеро сексуальні контакти, а в Сполучених Штатах Америки на початках епідемії її головною рушійною силою були спільноти геїв. Досвід Америки нам не дуже підходить, оскільки це все таки багата країна з абсолютно іншою системою охорони здоров'я. Там усі люди, в яких визначається ВІЛ статус, автоматично починають отримувати антиретровірусну терапію - вони живі, здорові і просто отримують пігулки щоб підтримувати свій стан здоров'я на певному рівні.

А чи є якісь аргументи проти антиретровірусної терапії, яка все-таки, за усіх переваг, не дає одужання: Вікторія Бондар розповідає.

- Це навіть не стільки аргументи проти. Просто є певна особливість лікування антиретровірусної терапії - воно дуже важке в плані режиму. Дуже чітко потрібно приймати ліки, у визначений час. Важко дотримувати не тільки режиму, а того як саме потрібно приймати ліки: деякі потрібно запивати водою, деякі - соком. Тобто це вимагає зміни самого стилю життя. Як відомо, близько 60% в Україні ВІЛ позитивних людей - це споживачі ін'єкційних наркотиків. З таким способом життя дуже важко взагалі говорити про якусь стабільність, тим паче дотримання режиму прийому антиретровірусних ліків.

Повернемось до досвіду інших країн у боротьбі з епідемією. Бразилія - це найбільша країна Латинської Америки, яка має і найбільшу кількість хворих на ВІЛСНІД. Нам варто б придивитися до їхнього досвіду, радить Галина Камінська.

- З точки зору шляхів поширення епідемії ми більше всього схожі на Бразилію. З ближчих сусідів на Польщу, оскільки там також головні дійові особи епідемії - це споживачі наркотиків. Але найцікавіший досвід, безперечно в Бразилії, де держава взяла на себе всю відповідальність і вибрала такі методи профілактики, або залучення людей до лікування, які в Україні досі викликають деякі сумніви. По-перше широкомасштабні програми зменшення шкоди від ін'єкційного вживання наркотиків, програми обміну шприців, надання медичної, домедичної допомоги, інформування, консультування власне представників цієї вразливої групи населення - людей, які вживають наркотики ін'єкційним шляхом. До того ж були додані програми замісної терапії - коли людина не відмовляючись від вживання наркотиків отримує ці наркотичні засоби легально, в медичних установах. Водночас вона отримує препарати антиретровіруної терапії. Таким чином людина не гине, а продовжує жити і згодом може вирішити проблему наркотичної залежності.

Між іншим, програми антиретровірусної терапії дозволили бразильцям зекономити на зменшенні негативних ефектів від поширення епідемії понад два мільярди доларів...

 
Україна, 01023, Київ, вул. Леоніда Первомайського 9А Тел/факс (380 44) 234 93 64, 234 84 02