ПОШУК:

Вбивці, які не вбивали

ЖУРНАЛІСТСЬКІ РОЗСЛІДУВАННЯ

ЕСЛИ ОНИ УБИВАЛИ?

Ветви нашей правоохранительной системы имеют один общий преступный интерес - не установить истину и найти настоящего преступника, а добиться как можно более высокого процента раскрытия дел.
Весьма странно, но меня никто никогда не спрашивал: «Уверен ли ты, что те, кому ты помогаешь выйти из-за решетки, на самом деле никого не убивали?». Я не понимаю, почему никто не поинтересовался таким нюансом, ведь это первое, что должно приходить в голову после ознакомления с данной сферой моей профессиональной деятельности. Но этот вопрос я задавал себе сам. Тем более задаю его теперь, когда мы с медиа-центром «Розмай» и правозащитницей Татьяной Яблонской презентовали цикл журналистских расследований «Убийцы, которые не убивали» (он осуществляется в рамках проекта содействия гражданам в активной борьбе против коррупции «Гидна Украина»).
Наверное, было бы убийственным для меня узнать, что парни из одного шахтерского городка в Донецкой области действительно отправили на тот свет подростка, в убийстве которого они были бездоказательно обвинены. И не только обвинены, но и получили за «содеянное» один - двенадцать, а другой - тринадцать лет тюрьмы. Их освободили благодаря активности адвокатов и после цикла моих статей по этому поводу.
Было бы убийственным узнать, что молодой человек из другого провинциального городка на самом деле убил пенсионера, за гибель которого он бездоказательно получили пятнадцать лет тюрьмы. Но недавно Верховный Суд отменил решение низшей судебной инстанции и отправил дело на досудебное расследование. Есть основания полагать, что мои статьи и тут сыграли свою роль, и недолго уже осталось ждать его освобождения. Вышеупомянутые публикации - предмет моей профессиональной гордости.
И все же: могло ли быть так, что эти люди на самом деле приложили руку к отправке несчастных на тот свет, но просто следствие не сумело это доказать? Вероятно, на таком же основании можно спросить: а может такое случиться, что автор этих строк Юрий Луканов убил кого-то, но сумел замести следы и избежал наказания, поскольку об этом никто не узнал? Я исхожу из того, что в жизни может быть всякое. Даже самое на первый взгляд белое и пушистое человеческое создание при более близком ознакомлении может оказаться последней сволочью. Либо на каком-то этапе под влиянием обстоятельств может на определенное время стать таковой. Но если речь идет о преступлении, а тем более о таком тяжком, как убийство, то все догадки имеют второстепенное значение. Тут должен доминировать известный принцип: лучше отпустить двадцать виноватых, чем наказать одного невиноватого. Иными словами: виновность преступника необходимо доказать. При этом предоставить не одно доказательство, а целый комплекс. А если их нет, то на основании догадок сажать кого-либо за решетку не только недопустимо, но и преступно.
Казалось бы, в предыдущем абзаце я декларировал очевидные вещи - иначе и быть не может. Но когда я впервые в своей работе столкнулся со случаем обвинения в убийстве, то не поверил своим глазам. Двух парней обвинили в страшном преступлении, не имея ни одного доказательства! Ни отпечатков пальцев, ни показаний свидетелей, ни следов крови на одежде. Ничего!!! Только их собственное признание, от которого они отказались на второй день после подписания явки с повинной. Обвиняемые утверждали, что из них эти явки банально выбили. Как? Ну, давно известно, что у «правоохранителей» существует целый арсенал средств, сродни тем, которые использовали следователи НКВД и немецкого гестапо. Были основания полагать, что парни не врут. Но даже если и врали бы, то закон обязывает личное признание подкреплять другими доказательствами. Повторяю: их не было.
На пресс-конференции по случаю презентации нашего проекта «Убийцы, которые не убивали» правозащитница Татьяна Яблонская, имеющая огромный опыт борьбы за невинно осужденных, сказала, что в Украине еще с советских времен продолжает действовать так называемая «погоня за процентами». Иными словами качество работы правоохранительных органов определяется процентом раскрываемости преступлений. У нас пытаются достичь 80-90 процентов раскрываемости. При этом в других демократических странах, где технические и прочие возможности следствия несоизмеримо выше, чем у нас, такой процент фактически составляет около 40. Из такого сравнения следует, что у нас в тюрьмах сидит масса невиновных людей.
Добиваясь, во что бы то ни стало, как можно более высоких показателей, милиция очень часто хватает едва ли не первого попавшегося. При помощи физического воздействия выбивает из него нужные показания, прокуратура на таком же уровне проводит следствие, а суд просто утверждает шитое белыми нитками обвинительное заключение. Вот и получается, что ветви нашей правоохранительной системы имеют один общий преступный интерес - не установить истину, не найти настоящего преступника, а добиться как можно более высокого процента раскрытия дел. Кто скажет, что здесь нет признаков коррупции - пусть первый бросит в меня камень.
Как всегда возникает вопрос: что делать? Правозащитники предлагают отменить пресловутый «процентаж» раскрываемости. А еще говорят о реформе правовой системы. И это правильно. Но правота эта далеко неполная. В этой сфере нет, и не может быть простых решений. Конечно, плохо, когда в погоне за процентами сажают невиновных. Но опыт Украины за последние годы дает основания полагать: если совсем не обращать внимания на проценты, то наши так называемые правоохранительные органы вообще перестанут что-либо раскрывать. Гораздо более эффективным может быть давление общества. Если любой самый рядовой гражданин будет знать свои права и не будет бояться их отстаивать при столкновении с несправедливостью - это станет самым весомым фактором в изменении стиля деятельности правоохранителей. Но для подобного поведения нужно, чтобы решительные изменения произошли в наших мозгах.
За несколько последних лет атмосфера в стране значительно изменилась. В частности, ранее добиться освобождения невинно осужденных было фактически невозможно. А сегодня это стало реальностью, хотя еще и не переросло в тенденцию. Когда же такая тенденция станет доминирующей, зависит именно от скорости изменений в наших представлениях о себе самих и нашей роли в обществе. Если проект «Убийцы, которые не убивали» внесет свою лепту в изменение сознания наших соотечественников, я буду просто счастлив.
Продолжение темы - в завтрашнем номере

Юрий Луканов
«Известия» в Украине, 06.04.08
http://www.izvestia.com.ua/?/articles/2008/04/06/183652-1


«ПОЛОГІВСЬКИЙ МАНІЯК» МУСИТЬ БУТИ ПОКАРАНИЙ ТІЛЬКИ ЗА СВОЇ ЗЛОЧИНИ

Коли я розповів приятелю про так званого пологівського маніяка, якого судять зараз в Дніпропетровську, то він запитав: «А чи не навішали на нього чужі злочини?». Сергія Ткача, якого затримали в містечку Пологи Запорізької області, судять за численні зґвалтування і вбивства дівчат і молодих жінок. За матеріалами слідства здається, що він із вісімдесятих років минулого століття у різних областях Росії і України скоїв таких злочинів більше, ніж знамениті маніяки Онопрієнко і Чикатило. Можна припустити, що принаймні за давні злочини він отримуватиме покарання тільки на основі власних зізнань. Бо які речові докази можна зібрати через двадцять, п'ятнадцять, десять років? З матеріалів слідства випливає, що замість Ткача посадили дуже багатьох людей. Таке припущення напрошується із логіки подій. Це припущення дуже переконливе. Виходячи з тих фактів, котрі я зібрав про Ткача у Пологах, воно дуже схоже на істину. Але схожість із істиною - це термін аж ніяк не юридичний.
Хочу застерегти: я не збираюся захищати вбивцю і ґвалтівника. Але я вивчав деякі матеріали про людей, яких посадили за ті вбивства, котрі, схоже, скоїв Ткач. І вони були ув'язнені на основі тільки власних зізнань. Інших доказів їхнього злочину не було - хоча закон вимагає, аби зізнання злочинця були підкріплені іншими доказами. Отож, схожість з істиною повинна бути підкріплена доказами, котрі б не викликали сумнівів. А тут справи були явно шиті білими нитками. Тож чому Ткача не можуть так само засудити без належних доказів? Мало того, не можна виключати, що на нього спишуть злочин якоїсь іншої людини. Бо якщо міліція, прокуратура і суд сфабрикували попередні справи на безневинних людей, то де гарантія, що вони не зроблять так і в цьому випадку? Отож, доказова база у справі самого Ткача, а також людей, котрі, схоже, сидять замість нього, має бути бездоганною, такою, щоб комар носа не підточив. У протилежному випадку ми можемо зіткнутися з новими скандалами: якщо раптом виявиться, що на волю вийшов реальний злочинець, а його злочин приписали Ткачу, то ви уявляєте, який ґвалт знову підніметься?..
Ви скажете, що це аксіома, яка не потребує доказів. На жаль, практика свідчить про інше. Минулої п'ятниці автор цих рядків, медіа-центр «Розмай» і правозахисниця Тетяна Яблонська презентували початок циклу журналістських розслідувань «Вбивці, які не вбивали», котрий здійснюється у рамках проекту сприяння громадянам у їхній активній боротьбі проти корупції «Гідна Україна». Цей проект виник у нас не на голому місці. Ми багато займалися випадками, коли за вбивство карали невинних людей. І карали не через помилку слідства, а саме тому, що так у нас заведено: неодмінно треба когось посадити. Механізм відпрацьований: із підозрюваних вибивають зізнання і не звертають уваги, що інших доказів немає. При цьому всі учасники процесу чудово знають, що ув'язнюють невинних людей, але спокійно заплющують на це очі.
Все ж таки наше суспільство повільно, але рухається до того, аби таку практику поламати. І справа Сергія Ткача може стати тут лакмусовим папірцем. Якщо він буде покараний із дотриманням усіх належних процедур, то це означатиме, що ми зробили ще один суттєвий крок до створення правової системи, котра захищає громадян, а не карає їх безневинно. Якщо ж буде якийсь прокол, то він вкотре посіє серед громадян сумніви у можливості домогтися правди в нашому суспільстві.
Від редакції: незабаром ми плануємо надрукувати розслідування Юрія Луканова про справи тих людей, котрих, імовірно, було покарано замість «пологівського маніяка».

Юрій Луканов
«День», №65, середа, 9 квітня 2008
http://www.day.kiev.ua/199660/


ЗАМІСТЬ МАНІЯКА?

В останні роки виглядало так, що чоловіки маленького районного центру Пологи Запорізької області просто сказилися. Раз по раз вони коїли страшні злочини - ґвалтували й убивали дівчат і молодих жінок віком від дев`яти до двадцяти років. Правоохоронні органи виявляли наполегливість - виловлювали злочинців і методично відправляли їх за грати. Але злочини повторювалися знову і знову...
Та 2005-го року Пологи прогриміли на всю Україну, а можливо навіть на весь колишній Радянський Союз. Тут затримали 52-річного Сергія Ткача, котрого преса негайно охрестила пологівським маніяком. Якраз у ці дні його судять у Дніпропетровську, де той зізнається у численних зґвалтуваннях і вбивствах не лише в Пологах, а й кількох областях Росії і України. Схоже, що за кількістю цих злочинів протягом двох десятків років він перевершив маніяків Чикатила і Онопрієнка. На його нещастя, двох із своїх жертв він не додушив і вони вижили. Зі слів однієї з них склали фоторобот і врешті-решт вирахували ґвалтівника і убивцю.
Постає природне запитання: як могло статися так, що за злочини однієї людини відбувають покарання інші? Як могло статися, що всі три інстанції - міліція, прокуратура і суд не з`ясували істину, а відправили за ґрати невинних людей? А може і Ткач не винен і на нього просто навішують злочини інших убивць і ґвалтівників?
25-річний Микола Демчук сьогодні вже на волі. Обласний запорізький апеляційний суд звільнив його із в'язниці на підписку про невиїзд. Слідчі генеральної прокуратури вивчають його справу. Демчук отримав десять років ув'язнення за зґвалтування 9-річної дівчинки у селі під Пологами, де він працював трактористом. Злочинець вважав, що дівчинка мертва, але вона була тільки непритомна - їй пощастило вижити. Зважаючи на делікатність цієї справи, ми не будемо називати її імені. Дівчинка не бачила свого ґвалтівника, оскільки він підкрався зі спини. За матеріалами слідства, вона нібито назвали Миколу Демчука мавпою і він через це їй помстився таким жахливим чином. Втім, можливість такого заперечує мама постраждалої:
- Да, нам следователь так и сказал, что девочка его обзывала. Потому он так и сделал. Но у нее нет такой привычки, а он намного взрослей ее. Нет, не могла она это сделать.
Підозрюваний Демчук підписав явку з повинною, в якій описав свій злочин і визнав себе винним. Чому він це зробив? Ось його слова:
- Приїхала міліція, забрала мене в райвідділ і почала вішати, наче це зробив я. Пристібали наручниками до батареї. Били руками ногами, щоб я тільки взяв вину на себе. Більшість ударів була по спині і в живіта. Таким же чином слідчий Потапов викликав мене і примушував мене підписувати чисті аркуші паперу. Я підписав, бо в мене просто не було вибору. Я розумів, що рано чи пізно він примусить мене підписати.
Заступник начальника пологівського райвідділу міліції Сергій Мережко з`явився на призначену мені зустріч із сорокап`ятихвилинним запізненням, подивився на годинника і сказав, що йому вже треба їхати. Призначили на наступний день, але наступного дня його не виявилося на місці. Отож, міліція не скористалася можливістю надати свій погляд на методи ведення слідства. Але слідчий районної прокуратури Олександр Потапов, який вів справу Миколи Демчика, заперечує, що його хтось бив.
- Вызвали его и начали беседовать. Я говорю: «Чтобы снять камень с души расскажи, если ты совершил, так ты признайся и расскажи как оно было». Он сначала и думал. Я смотрю - у него сомнения. Я подумал, что это он, наверное, что-то скрывает. Я чувствую, что он совершил это преступление. И он начал явку с повинной писать. Ни в прокуратуре, ни в милиции мы его не били. Он уже был освидетельствован, и согласно акту медицинского обследования толи телесных повреждений не было обнаружено, то ли были обнаружены, и он утверждал, что получил телесные повреждения на работе.
Але факт залишається фактом - Миколі дали 10 років, а коли заарештували так званого «попівського маніяка» Ткача - апеляційний суд Демчика відпустив. Бо інших доказів, крім власного зізнання просто не було.
Це ще не все. У квітні 2004 року п'ятнадцять років ув‘язнення отримав 25-річний мешканець містечка Пологи Віталій Каїра. Запорізький обласний апеляційний суд погодився з думкою слідства, що це він у вересні зґвалтував і вбив 13-річну школярку Олену Прищепу. Він написав явку з повинною, де описав свій злочин. З цього документу випливало, що після ґвалтування він придушив свою жертву і скинув у водоканал, де вона просто задихнулася у воді. Віталій Каїра досі перебуває у в'язниці. Його мати Любов Каїра каже, що свідчення проти себе її син дав через протиправні дії слідства.
- Як тільки його затримали, йому сказали: від тебе батьки відмовилися. Телефон не дали для дзвінка, адвоката не надали. Він, певно, повірив, тому що сказали: як будеш добре поводити, то дамо п'ять років і вийдеш нормальним чоловіком. Після вироку він розказував: так, били його. Слідчий змушував підписати, казав: «Не вийдеш звідси, поки не підпишеш. Син розповідав - як ударить його носаком у груди. Відчиняв двері в підвал і казав: «Зараз переламаємо ноги і руки і ніхто не почує. Можемо зробити тобі при спробі втечі».
Дійсно, через стільки років складно доводити факти побиття. Але згідно із законодавством, зізнання повинні бути доведені іншими доказами. Зокрема, різноманітними експертизами, - каже слідчий пологівської прокуратури Олександр Потапов, який вів справу Миколи Демчука.
- Были проведены соответствующие экспертизы. Была изъята одежда, трусы. По экспертизе, по трусам экспертиза ничего не дала, потому что прошла целая неделя или полторы недели. Результаты могли быть отрицательными в связи с тем, что прошло много времени.
У справі Віталія Каїри я не знайшов жодного висновку, який би прямо вказував на його вину. І з експертизою тут теж були проблеми, так вважає адвокат Ірина Дерев'янко, яка займається нині справами Демчука і Каїри, а також іще двох осіб, яких, на її думку, безпідставно засудили за вбивства, котрих вони не коїли. Віталію Каїрі до моменту підписання ним явки з повинною не було надано адвоката, як це вимагає закон. Таким чином було порушено його право на захист. Закон твердить, що коли докази зібрано з порушенням закону, то вони не можуть вважатися дійсними. Адвокат вважає, що справи відверто шиті білими нитками і її підзахисних засудили винятково на основі їхніх власних зізнань, які не підтверджуються об'єктивними фактами. Тому є підстави вважати, що ці зізнання з них таки вибивали.
- С моей точки зрения эти все ребята были подтасованы под эти преступления, и в связи с тем они были наказаны. Но ребята один за другим попадали в места лишения свободы, а преступления повторялись.
Нагадаю запитання, яке я поставив на початку: як могло статися, що всі три інстанції: міліція, прокуратура і суд не з`ясували істину, а відправили за ґрати невинних людей? Хочеться додати: чи нема тут спільного корупційного інтересу? Відповідає Ірина Дерев'янко.
- Мне кажется что в этом деле есть общий интерес у прокуратуры, милиции и суда, в связи с тем, что они действовали с единой целью: привлечь к уголовной ответственности, а не найти виновного. В связи с резонансом они были заинтересованы, чтобы посадить любого, даже невиновного, только чтобы не расписаться в собственном бессилии. Милиция нашла этого человека, не проверив все обстоятельства, прокуратура как надзирающая инстанция не смогла проконтролировать это, хотя обязана была это сделать, а суд положился не эти две инстанции.
Суд на «пологівським маніяком» продовжується, і сподіватимемось, що за його результатами справжніх вбивць буде покарано, а невинних людей виправдано, і, хоча б після стількох років, - звільнено. От тільки якщо це станеться, чи візьме на себе хтось сміливість докопатися до істини і з'ясувати - чи справді три незалежних органи захищали один одного замість того, щоб встановити справжнього вбивцю? Ми продовжимо стежити за цією справою.
Цикл журналістських розслідувань «Вбивці, які не вбивали» проводить Юрій Луканов спільно з Медіа центром «Розмай» у рамках проекту сприяння громадян активній боротьбі проти корупції «Гідна Україна».

Юрій Луканов
"ТЕМА", 15.04.2008
http://www.tema.in.ua/article/3128.html


ЗАТРИМАЛИ «ЧЕМПІОНА ВБИВСТВ»
Кого посадили замість «пологівського маніяка»?

В останні роки виглядало так, що чоловіки маленького районного центру Пологи Запорізької області просто сказилися - інакше сказати не можна. Раз по раз вони коїли страшні злочини - ґвалтували й убивали дівчат і молодих жінок віком від дев'яти до двадцяти років. Правоохоронні органи виявляли наполегливість - виловлювали злочинців і методично відправляли негідників за грати. Але злочини повторювалися знову і знову. Їх сталося у Пологах більше десятка.
Та 2005 року Пологи прогриміли на всю Україну, а можливо, навіть на весь колишній Радянський Союз. Раніше це містечко, яке розташоване кілометрів за сто від обласного центру, нічим особливим не вирізнялося. Хіба що міфом створення своєї назви. Подейкують, наче російська цариця свого часу проїжджала тут і саме тут в неї сталися пологи. Але це все на рівні балачок - документальних доказів начебто не існує. Тут живе тисяч двадцять народу, і містечко більше схоже на село (навіть наявність кількох заводів не змінює таке враження). Лише в центрі тут є п'ятиповерхівки, а то - тягнуться одноповерхові хати на кілька кілометрів. Головна розвага - такий собі центр гральних автоматів під назвою «Vegas». Кінотеатр закрився ще у дев'яностих і не працює досі. Щодня то там, то тут я бачив у дим п'яних чоловіків, які лежали просто на вулиці. Але люди в Пологах привітні. Я кілька разів добирався до потрібного мені місця попутками, і жодного разу водії не взяли грошей. Словом, типовий маленький райцентр.
І раптом про нього вся преса почала писати. Тут затримали 52-річного Сергія Ткача, котрого журналісти негайно охрестила «пологівським маніяком». На його нещастя, двох із своїх жертв він не додушив, і вони вижили. Зі слів однієї з них склали фоторобот, і з його допомогою вирахували ґвалтівника і убивцю. Якраз у ці дні його судять у Дніпропетровську, де він зізнається у численних зґвалтуваннях і вбивствах не лише в Пологах, а й у кількох областях Росії й України, де він мешкав до свого переїзду в Запорізьку область. Виглядає так, що за кількістю цих злочинів протягом двох десятків років він перевершив знаменитих маніяків Чикатила і Онопрієнка. За неофіційними даними, кількість зґвалтованих і убитих Ткачем доходить до вісімдесяти, а кількість томів кримінальної справи - до дев'яноста. Тих, кого раніше суд назвав негідними убивцями і ґвалтівниками, виявляються тепер невинними жертвами упередженого правосуддя. Сергій Ткач зізнається у тих злочинах, за які вже сидять інші люди.
Постає природне запитання: як могло статися так, що за численні злочини однієї людини відбувають покарання інші? Як могло статися так, що всі три інстанції - міліція, прокуратура і суд - не з'ясували істину, а відправили за грати невинних людей? До речі, один обвинувачений не витримав ганьби і вкоротив собі віку. Але, з іншого боку, виникає сумнів: чи насправді той Ткач такий маніяк? А не може бути так, що якийсь реальний вбивця прагне списати на Ткача свій реальний злочин?

Подвійне життя Сергія Ткача

П'ятдесятишестирічну мешканку Пологів пенсіонерку Валентину Текутьеву Сергій Ткач називав королевою й говорив інші ніжні слова. Свого часу їх познайомив її зять Михайло Нємиш, котрий працював з Ткачем на одному підприємстві. Він сподобався їй, виглядав дуже милим чоловіком, і вони почали жити разом. Все було б добре, але виявилося, що її ласкавий коханий щодня ходить «під мухою». Валентина дуже швидко поставила перед ним умову: «Або я, або горілка». Він вибрав горілку. Отож прожили вони разом рівно шість днів. Все це Валентина розповідала мені під час зустрічі у запорізькому обласному кардіологічному центрі, де вона лежала на лікуванні. Вона каже, що з серцем у неї негаразд не через арешт Ткача і шокуючу інформацію про нього. Вона давно вже має серцеву хворобу. Хоча, коли дізналася про його таємні витівки, то їй стало моторошно.
Від Валентини Ткач перебрався до іншої жінки. Власного житла в Пологах у нього ніколи не було. Він переїхав сюди після того, як покинув у Павлограді Дніпропетровської області свою третю дружину із двома дітьми. У попередніх шлюбах мав іще двох дітей. Ще раніше він жив у кількох регіонах України, а до того - в російському Кузбасі. Там він навіть у міліції працював, але звідти його звільнили за якусь фальсифікацію. Опинившись врешті у Запорізькій області без власного помешкання, він переходив від однієї жінки до іншої.
Батько двох дітей, тридцятивосьмирічний робітник Анатолій Іванов з жахом сьогодні згадує, що його колишній співробітник на заводі «Мінерал» Сергій Ткач роки три або чотири тому заїздив до нього додому у справах і брав на руки його дочку Яну, якій сьогодні дванадцять років. Вона весела і усміхнена дівчинка. І батькові моторошно стає, коли згадує, що серед жертв Ткача є чимало дівчат приблизно такого віку. Одну таку він начебто вбив за кілька хат від будинку, де мешкає Іванов. Тоді співробітник Іванова, який живе неподалік, сказав йому: «Уявляєш, Ткач уже десь біля нас коханку знайшов - крутиться там». А потім стало відомо, що поруч у криниці втопили дівчинку. На Ткача навіть тінь підозри не могла впасти, бо він був приязним, лагідним чоловіком.
Іванов твердить, що Ткач, який працював з ним на заводі «Мінерал», із захопленням хвалився черговою любовною пригодою - з ким, де, коли і як. Особливо язик в нього розв'язувався, коли перекидав чарчину. А пив він щодня. На роботу майже завжди приходив із пляшкою. «Якось ми з ним випивали у вагончику. - розповідає Іванов. - Закусили пиріжками. Вони були жирні. Я попросив ганчірку. Він дістає з кишені тряпочку, тоді опустив собі на обличчя, понюхав і дає мені. Я дивлюся, а то - дівочі трусики. Я кажу «Федоровичу, так ти що, трохи того?» А він: «Яка різниця чим витирати?» У вагончику були і губні помади, і жіночі всякі предмети, босоніжки. Питаю: «Де ти взяв помаду?» Він: «Коханка подарувала. Щоб на морозі губи не замерзли». А босоніжки? «А це я приводив дівку, а тут майстер іде, й вона так дременула, що й босоніжки не взула.» Коли Сергія Ткача заарештували, то в нього у тимчасовому помешканні знайшли купу жіночих речей. Вони начебто належали його жертвам.
Отож, наведені вище факти дають можливість припускати, що він таки справді маніяк і що замість нього сидять невинні люди. Але припущення - це не доказ. Автор цих рядків ознайомився з трьома справами.

Туберкульоз здався йому квіточкою

25-річний Микола Демчук сьогодні вже на волі. Обласний Запорізький апеляційний суд звільнив його із в'язниці на підписку про невиїзд. Слідчі Генеральної прокуратури вивчають його справу. Він отримав десять років ув'язнення за зґвалтування у серпні 2003 року 9 річної дівчинки у селі під Пологами, де він працював трактористом. Злочинець підгледів дівчинку, коли вона пасла гусей. Він затягнув її до кущів, зґвалтував і придушив. Вважав, що вона мертва. Але дівчинка була тільки непритомна, і їй пощастило вижити. Зважаючи на делікатність цієї справи, я не буду називати її імені. Дівчинка не бачила свого ґвалтівника, оскільки він підкрався зі спини. За матеріалами слідства, вона нібито назвала Миколу Демчука мавпою, і він через це їй помстився таким жахливим чином. Мама постраждалої заперечує саму можливість такого. «Так, слідчий казав нам, що моя дівчинка його обзивала, - розповідає мама - тому він і помстився їй. Але в неї нема такої звички обзиватися, і він набагато старший від неї. Не могла вона такого зробити».
Після звільнення Микола живе у квартирі своєї заміжньої сестри Валентини в центрі Пологів. Він поки що ніде не працює і намагається відійти від пережитого. Розповідає про цю історію дуже тяжко, ледь ворушить губами. В ув'язненні захворів на туберкульоз і рік провів на туберкульозній зоні. Але ця недуга була тільки квіточкою. Ягідки він мав раніше. «Приїхала міліція, - каже він, - забрала мене до райвідділу і почала вішати, наче це зробив я той злочин. Пристібали наручниками до батареї. Били руками, ногами, щоб я тільки взяв вину на себе. Найбільше - по спині в область живота. Таким же чином слідчий Потапов викликав мене і примушував підписувати чисті аркуші паперу. Я підписав, бо в мене просто не було вибору. Я розумів, що рано чи пізно він примусить мене підписати». Він твердить, що йому зламали ногу і навіть не загіпсували її. Вона так і зрослася сама і за сирої погоди дуже болить. А потім, коли він був у слідчому ізоляторі, то, за його словами, його щодня лупцювали зеки. Він не виключає, що це слідчі свідомо передали їм інформацію про нього як про ґвалтівника, аби зламати його психологічно. В тюрмах в'язнів з такою статтею не люблять і всіляко збиткуються з них. Микола певен, що на нього так впливали, аби він не почав відмовлятися від своїх свідчень. Він вважає сьогодні: якби він не погодився на всі вимоги слідства, то його замордували б до смерті.
Слідчий пологівської прокуратури Олександр Потапов категорично заперечує фізичний вплив на Миколу Демчука. Спершу його викликали як свідка. Потім з'ясувалися деякі факти, котрі викликали підозру. «Я бачу, що він в чомусь сумнівається, - каже Олександр Потапов. - Я до нього: «Якщо ти зробив, то щоб зняти камінь з душі, признайся і розкажи як воно було». Він спочатку думав. Я дивлюся - у нього сумніви. Я подумав: щось він, напевно, приховує. Він наступного дня після злочину заходив у кущі біля місця згвалтування. І коли ми запитали, навіщо він в кущі зайшов, то він пояснити до ладу не міг. Може, він приходив подивитися, чи є там його жертва. Врешті, він почав явку з повинною писати. Я вважаю, що ні в прокуратурі, ні в міліції його не били. Він же був оглянутий, і згідно з актом медичного обстеження чи то тілесних ушкоджень не виявлено, чи то були виявлені, але він стверджував, що тілесні ушкодження він отримав на роботі».
Ключовим доказом на суді виявилися свідчення самого обвинуваченого, які він дав проти себе. Згідно із законом, мусять бути відтворені обставини злочину і надані як докази в суді. Відтворення за участі Миколи Демчука знімалися на відео, але до суду представлені не були. Адвокат Ірина Дерев'янко припускає, що він плутався у своїх свідченнях і казав якісь речі, котрі не вписувалися в загальну картину. Крім того, Демчук каже, що саме тоді він був з поламаною слідчими ногою і сильно кульгав. Можливо, це теж було помітно на відео. Тому воно не потрапило на розгляд суду. Слідчий Олександр Потапов каже, що запис кудись дівся, можливо, через брак відеоносіїв на нього зверху записали інший матеріал.
Жодна з експертиз сперми, крові, одягу не дали прямих доказів участі Демчука у цьому злочині. За словами слідчого Олександра Потапова, експертиза не дала результатів, бо минув тиждень, а то й півтора після скоєння злочину, тому сліди не збереглися. Адвокат Ірина Дерев'янко наполягає на тому, що за законом будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого, і коли експертиза не доводить вини, то це значить, що вона не є доказом злочину. Крім того, Ірина Дерев'янко проводить аналогію зі знаменитою історією: стосунками Білла Клінтона і Моніки Левінськи - сліди сперми Президента США зберігалися на сукні практикантки Білого дому набагато триваліший час, ніж тиждень чи півтора. Адвокат вважає, що суворий вирок за відсутності доказів свідчить тільки про формальне ставлення пологівського районного суду до доказової бази. Суд заплющив очі на те, що, крім слів самого звинувачуваного, інших доказів немає.
В зоні Микола Демчук познайомився зі своїм земляком Віталієм Каїрою. Виявилося, що сидить той за аналогічними звинуваченнями. Казав, що справу сфабрикували. А коли дізналися про арешт «пологівського маніяка», то вони вирішили писати скарги.

Детектор брехні до справи не пришиєш

У справі робітника пологівського заводу «Коагулянт», нині 28-річного Віталія Каїри, який засуджений за зґвалтування і вбивство до п'ятнадцяти років ув'язнення і зараз відбуває покарання, слідство застосувало, на перший погляд, безглуздий метод. Його повезли в обласний центр для перевірки на детекторі брехні. Цей апарат начебто мав визначити, каже Каїра правду чи бреше, коли відмовляється визнавати, що це саме він 23 вересня 2003 року зґвалтував і вбив 13-річну школярку Ольгу Прищепу. Тоді Віталій ішов від своєї цивільної дружини Олени Покидько до тещі Людмили Омельченко, аби забрати свою маленьку дочку Аміну, котра гостювала у бабусі. Чоловік начебто перестрів неподалік від річки Конки незнайому йому школярку із шкільним рюкзаком за плечима. Він завів з нею розмову, і вони начебто посварилися через те, що вона відмовилася пристати на його пропозицію вступити у статевий зв'язок. Він розлютувався, затягнув дівчину в комиші й там зґвалтував. Тоді придушив свою жертву і скинув у воду дренажного каналу, від чого вона захлинулася і померла.
Безглуздість перевірки на детекторі брехні полягала в тому, що результати цього діяння, згідно із законом, не можуть бути доказами в суді. До речі, вони потім ніде й не використовувалися. Питання: для чого застосовували детектор? Адвокат Ірина Дерев'янко твердить, що це було одним з методів психологічного тиску на затриманого Віталія Каїру з метою примусити його дати проти себе викривальні свідчення. Крім того, було порушено права Каїри на захист. Він не мав адвоката, як того вимагає закон щодо такої категорії злочинів. Захисника йому надали лише після того, як він написав зізнання у злочині. Ірина Дерев'янко підкреслює, що самого лише цього факту достатньо, аби скасувати вирок її підзахисному. Адже закон визнає недійсними ті докази, котрі збиралися з порушенням закону.
Коли сина затримали, то його мама носила йому передачі. Але вона навіть подумати не могла, що її посилки до нього не доходили. «Син мені потім розповів, що йому слідчі сказали, ніби сім'я від нього відмовилася, - каже 48-річна Любов Каїра. - І щоб він вірив у це, йому передачі не давали. Його так психологічно ламали. Передачі дали тільки після того, як він підписав «зізнання»». Син ще розповів матері, що його били, аби вибити зізнання. У суді він назвав прізвища міліціонерів, які на нього впливали незаконними методами: Глєба, Влащенко і Мартощук. За словами Любові Каїри, начебто після чергової порції побиття відкривали двері до підвалу і казали: «Зараз переламаємо ноги і руки, й ніхто не дізнається». А ще обіцяли влаштувати кулю при спробі втечі. Віталій, за словами його матері, не витримав катувань і підписав явку з повинною. Правда, на суді він від неї відмовився. Заявивши, що з нього цю явку вибили фізично і морально. Суд також допитав вищезгаданих працівників міліції. Вони заявили, що з ним проводилися бесіди, йому роз'яснювали його становище, йому повідомляли знайдені докази щодо здійсненого ним злочину, але незаконні методи впливу не застосовували.
Заступник начальника пологівського райвідділу міліції Сергій Мережко з'явився на призначену мені зустріч із сорокап'ятихвилинним запізненням, подивився на годинника і сказав, що йому через десять хвилин треба забирати дитину. Ми домовилися сконтактуватися наступного дня, але його не виявилося на місці. Отож пологівська міліція не скористалася можливістю надати свій погляд на методи ведення слідства.
Звісно, не можна виключати, що якийсь злочинець спершу дасть свідчення, а потім схаменеться і відмовиться від них, посилаючись на міліцейські тортури. Іди потім гадай, коли він казав правду. Для цього знову ж таки існують інші докази. Обласний апеляційний суд Запорізької області поклав у основу вироку у справі Віталія Каїри висновки ряду експертиз. Наприклад, згадується, що на футболці обвинуваченого були виявлено краплі крові. Але чия це кров - висновків не міститься. Мало того, навіть не повідомляється, чи проводилася експертиза на цю тему. Так само згадуються волокна, виявлені на брюках убитої неподалік від місця вбивства, однієї родової приналежності із тканиною брюк Каїри. Але «одна родова приналежність» - це не значить, що це волосинки саме з його брюк. Тим більше, що біля місця злочину було знайдено чимало волокон іншого типу, які не були ідентифіковані і найімовірніше належали багатьом людям. Адвокат Ірина Дерев'янко наголошує, що було проведено експертизу піднігтьового вмісту потерпілої і обвинуваченого. Висновок експертизи свідчить, що ні в неї, ні в нього не виявили якихось слідів, котрі б свідчили проти нього. Але у вироку суду ці висновки чомусь не фігурують.
Тим часом, на вулиці мені показали жінку у спеціальній помаранчевій безрукавці, яку носять працівники комунальної служби з прибирання доріг. Жінка прибирала листя. Це була мама вбитої Олі Наталя Прищепа. Вона сказала мені, що Каїра вбивця, і ніякі арешти «пологівських маніяків» її не переконають ні в чому. Після цієї однієї фрази попросила, щоб я від неї відчепився.

Ткач взяв чужу вину?

Одну родину у Пологах, здається, не помирять жодні арешти маніяків. Навіть після гучного затримання Сергія Ткача і навіть після того, що він визнав себе винним у багатьох злочинах, одна частина цієї родини переконана, що дев'ятирічну Яну Попович зґвалтував і вбив її дядько Яків Попович, котрому на момент скоєння злочину у вересні 2002 року було чотирнадцять років. На їхню переконаність не впливає той факт, що Ткач начебто признався, що саме він убив дівчинку. «Для чого йому брати на себе чужу провину?» - бабуся покійної школярки сімдесятирічна пенсіонерка Людмила Козлова відповідає, що Ткач мріє потрапити до Книги рекордів Гіннесса як ґвалтівник і убивця й тому бере на себе все підряд. Бабуся показує велике фото дуже милої дівчинки з блакитними очима, а ще фото пам'ятника на її могилі й розповідає, що кожного вечора молиться за упокій її душі.
«Вона мене вбити хотіла!» - каже Людмила Козлова, маючи на увазі маму засудженого Світлану Попович. Розповідає, що вони перестрілися біля залізничної колії, в них була бійка, і пані Людмила врятувалася тільки тим, що заскочила на підніжку маневрового тепловоза й таким чином утікла. Світлана начебто розбила їй голову, на підтвердження чого пані Людмила запропонувала показати довідку від лікаря. З іншого боку, розповідають, що батьки Яни Попович влаштували батькам засудженого Якова справжню обструкцію - підпалювали хату, кидали камінням у вікна і всіляко переслідували. Батьки Якова Поповича нібито змушені були продати свою хату в Пологах і перебралися до Житомирської області. Хто з учасників цих стосунків має більшу правоту, може розібратися хіба що слідство. Єдина незаперечна істина полягає в тому, що у серцях цих людей поселилася люта ненависть одних до одного.
Людмила Козлова звинувачує у брехні журналістів, котрі писали на цю тему. З їхніх публікацій випливало, начебто Яків ніжно любив свою племінницю і тому ніяк не міг її вбити. Вона твердить, що хлопець був недобрим і нерідко ображав Яну, з якою вони вчилися в одній школі. Бабуся навіть ходила до його класної керівниці.. До речі, колишня класна керівниця Якова Світлана Тоцька підтвердила, що бабуся Яни справді кілька разів підходила до неї з вимогою вплинути на кривдника її онуки. А якщо повірити матеріалам судового розслідування, то з них випливає, що чотирнадцятирічний хлопець був дуже жорстоким і сексуально заклопотаним. Він начебто агресивно поводився по відношенню до однокласників, а одного разу вбив кішку і розрізав їй живіт, аби вивчити, що знаходиться в неї всередині. Він ніби чіплявся навіть до старших дівчат із поцілунками і сумнівними компліментами. Людина з таким психологічним портретом справді виглядає схильною до подібних злочинів. Правда, заступниця з виховної роботи директора школи номер три, де вчився Яків, вважає його звичайним хлопчиком. «Він нічим особливим ні вирізнявся, - каже Альбіна Донець, - в нього не було рис, котрі б не були притаманні багатьом його ровесникам». «Чому на суді свідки змалювали Якова озлобленим і розбещеним створінням?» - вчителька тільки знизала плечима.
Суд встановив, що 23 вересня 2002 року неподалік від зруйнованого заводу будматеріалів, який в народі називають цегляним заводом, зустрів свою племінницю Яну. Він начебто завів дівчинку до руїн підприємства і там зґвалтував. А після зґвалтування задушив її з допомогою зашморга і невстановленого тупого предмета. Труп було сховано у нижній частині труби. Як випливає зі свідчень Якова на досудовому слідстві, пізніше він взяв дерев'яний ящик, поклав туди мертву дівчинку і відніс її на берег річки Конка, де сховав її в комишах. При цьому трусики дівчинки він спалив, а капці підкинув на стежину, якою ішла Яна. Запорізький обласний апеляційний суд покарав підлітка п'ятнадцятьма роками за гратами.
В цій справі обвинувачений також відмовився від своїх свідчень на досудовому слідстві. Одначе суд поклав їх за основу. Це при тому, що на одязі потерпілої дівчинки не було виявлено слідів того бруду, який міститься в трубі, де її труп нібито спершу було сховано. В самій трубі також не виявлено слідів крові або одягу Яни. Адвокат Ірина Дерев'янко вважає, що місце злочину встановлено неправильно, а це свідчить, що покази обвинуваченого на досудовому слідстві не відповідають дійсності. Він оббрехав себе під тиском. Крім того, судмедексперт Володимир Ісайченков заявив, що підсудний не подужав би сам перенести ящика з трупом потерпілої, як це він сказав на досудовому слідстві. Отож це свідчення явно не відповідає дійсності.
В основу обвинувачення мали бути покладені інші докази. Суд навів висновки експертизи, згідно з якими під нігтями Якова, на його лобку і на його трусах виявлено клітини із ознаками піховного епітелію, тобто внутрішньопіховної рідини, які могли походити від потерпілої Яни Попович. Звідки на чотирнадцятирічному хлопчикові могли взятися сліди рідини, яка міститься в жіночій піхві? Адвокат Ірина Дерев'янко наголошує, що виїмки речей Якова Поповича не опечатувалися, як того вимагає закон. А тому дивно, що на них знайшли тільки сліди рідини жіночої піхви, а не доісторичних тварин. «Ці докази зібрані з порушенням закону, - каже адвокат, - тому не можуть бути дійсними».
Одначе прокурор Запорізької області Валерій Кулаков у січні цього року заявляв пресі, що, попри зізнання Сергія Ткача в скоєнні вбивства Яни Попович, вина Якова Поповича повністю доведена і підтверджена додатковим розслідуванням. Він твердив, що на відтворенні Ткач не зміг навіть показати місця вбивства. Сьогодні в прес-службі Запорізької обласної прокуратури від коментарів відмовляються. Кажуть, що триває суд, і лише після нього буде зроблено відповідні висновки.
Адвокат Ірина Дерев'янко вважає, що у всіх справах невинно засуджених за діяння Ткача, якими вона займається, простежується спільна мета у міліції, прокуратури й суду. «У зв'язку з резонансом, - каже вона, - вони були зацікавлені, щоб посадити будь-якого навіть невинного, аби не розписатися у власному безсиллі. Міліція знайшла, не перевіривши всі обставини, прокуратура не змогла проконтролювати, хоча зобов'язана була це зробити. А суд поклався на ці дві інстанції: раз прокуратура і міліція вважають їх винними - не розбиратимемося, такий тяжкий резонансний злочин, хай буде як буде».

Розслідування здійснене в рамках проекту активізації громадян у боротьбі з корупцією «Гідна Україна».

Юрій Луканов
«День», №72, п'ятниця, 18 квітня 2008
http://www.day.kiev.ua/200263/

«Україна кримінальна», 21.04.2008
http://cripo.info/?sect_id=3&aid=52531

Lenta.com.ua, 21.04.2008
http://lenta.com.ua/91835.html

Dionis.com.ua, 21.04.2008
http://www.dionis.com.ua/?n=91835


ВИПРАВДАЛИ НЕВИННОГО. СКІЛЬКОХ НЕВИННИХ ЩЕ ПОСАДЯТЬ?

От би політикам постояти біля тої матері, яка, ледь тримаючись на ногах, слухає вирок своєму синові й при цьому знає, що він абсолютно не винен. Я постояв біля такої матері. Правда, вирок той мав би бути для неї начебто радісний, адже ще трохи - і її сина буде визнано невинним. Але я не відчув у ній радості. Жінка аж затрусилася в риданнях під час виголошення судового рішення, і я мусив її обняти, щоб хоч якось заспокоїти. Яка тут ще радість, коли її син перебуває в неволі з 28 вересня 2003 року за вбивство, котрого він не здійснював? Яка ще радість, коли мати переконана, що з нього свідчення проти себе вибивали кулаком й іншими подібними методами? Скоріше в неї було просто полегшення від того, що несправедливість не здійснилася до кінця і її дитина вийде на волю раніше, ніж це було заплановано нечистими силами.
Мова про Любов Каїру, матір 28-річного Віталія Каїри, якого у квітні 2004 року посадили за зґвалтування і вбивство 13-річної школярки Ольги Прищепи у райцентрі Пологи Запорізької області - про це «День» розповідав 18 квітня у розслідуванні «Затримали «чемпіона вбивств», здійснюваного у рамках проекту активізації громадян у боротьбі з корупцією «Гідна Україна». Виявилося, що той злочин здійснив так званий пологівський маніяк Сергій Ткач, якого зараз судять у Дніпропетровську. 22 квітня Верховний Суд скасував вирок Запорізького апеляційного суду, який визначив для Віталія Каїри 15 років перебування за гратами, і відправив справу на додаткове розслідування. Правда, як запобіжний захід вирішив залишити утримання під вартою.
А до чого тут політики, яких я згадав на початку? Треба покарати всіх тих, хто причетний до фальсифікації, й не пришивати до цього політиків. Та це лише на перший погляд. Можна й потрібно карати фальсифікаторів. Навіть вигнати з правоохоронних органів. Це, звісно, матиме певний ефект, але кардинально не змінить ситуацію. На місце вигнаних прийдуть інші, й вони муситимуть робити теж саме, що їхні попередники. Адже вкотре доводиться говорити: в Україні продовжує функціонувати система, коли правоохоронці беруть невинну людину, із застосуванням незаконних методів вибивають з неї зізнання у злочині, якого ця людина не скоїла, прокуратура приблизно такими ж методами проводить розслідування, а суд заплющує очі на відверте порушення закону і відправляє невинну людину за грати. Отож, питання не лише в покаранні винних, а ще й у руйнації цієї системи. Але така руйнація можлива лише за умови здійснення правової реформи. Про це балакають усі політичні сили, але справа так і залишається на рівні балачок. Хоч як це прикро, але ці балачки триватимуть ще невідомо скільки і нові безневинні сідатимуть за злочини, яких вони не коїли. Це відбуватиметься, зокрема, і тому, що політики переконані: їхніх дітей не тільки безпричинно не покарають, але не покарають і тоді, коли вони справді здійснять злочин. Ну і для чого їм та правова реформа? Вони й без неї непогано почуваються.

Юрій Луканов
«День», №76, четвер, 24 квітня 2008
http://www.day.kiev.ua/200500/


НЕЧИПОРУКА І МОЦНОГО ПОСАДИЛИ ЗА ВБИВСТВО
Захисники називають справу сфабрикованою

На 15 років позбавили волі хмельничан 26-річного Івана Нечипорука й Олександра Моцного, 29 років. Верховний суд визнав їх винними у вбивстві 49-річної Антоніни Іскрицької. Днями чоловіків мають перевести до в'язниці в Івано-Франківську область.
- Слава Верховному суду! - вигукнув після оголошення вироку 30-річний Сергій Іскрицький, син убитої.
- Ви узяли гріх на душу, бо відправили за ґрати невинних, - кажуть у відповідь батьки засуджених.
Справу розглядали кілька судів. Хмельницький міськрайонний виправдав підсудних, Шепетівський районний Хмельницької області відправив справу на додаткове розслідування. За вироком Тернопільського апеляційного, чоловіки отримали по 15 років, Верховний залишив його чинним. Захисники засуджених переконані, що слідчі сфабрикували справу. Шукають шляхи для перегляду.
Нечипорук із дружиною Наталею жили у Хмельницькому. Чоловік ремонтував квартири, жінка працювала у швейному цеху приватних підприємців Іскрицьких. Моцний продавав речі на ринку.
За версією слідства, Наталія розповіла Іванові, що 13 березня 2004 року 56-річний Олександр Іскрицький від'їжджає у відрядження до Туреччини. Удома залишається його дружина Антоніна й син Сергій. Нечипорук підмовив Моцного пограбувати квартиру. Зранку чоловіки під'їхали на таксі до будинку підприємців. Із пістолетом чекали в коридорі, доки хтось вийде. Коли заходили до помешкання, одягли чорні маски й рукавички.
За чверть на восьму ранку двері відчинив Сергій. Моцний із Нечипоруком на нього накинулися, у тісному коридорі почалася бійка. Антоніну Іскрицьку, яка вибігла на допомогу, нападники застрелили. Самі втекли. Грошей не взяли.
Нечипорука й Моцного затримали за кілька днів. На них указав Сергій Іскрицький. Чоловік їхав машиною і побачив Івана й Олександра разом.
- Цього було досить, аби їх запідозрити, - пояснює Іскрицький електронною поштою. Безпосередньо спілкуватися він відмовився. - У них різні характеристики. На Моцного вкрай негативна, він уживав наркотики. Нечипорук - позитивний. Дружина постійно хвалила його в цеху. Крім того, по статурі вони схожі на нападників.
Версію Сергія слідчі взяли за основну. Докази збирали з порушенням закону. Підозрювані перебували в ізоляторі тимчасового тримання більше, ніж це дозволено, до них не допускали захисників.
- Підвішували на лом, під'єднували електродроти до інтимних місць, били, - розповідає 56-річна пенсіонерка Лариса Моцна. - Син був, наче маятник. При кожній відмові отримував серію ударів у голову й гойдався на ломі.
Наталя Нечипорук говорить: так само вибивали зізнання і з її чоловіка. Тілесні й електричні ушкодження підтвердила експертиза. Іван з Олександром сподівалися, що на суді їх відпустять.
Ключовими для судді були свідчення таксиста Валерія Керімова, 37 років. Чоловік запевняв, що того ранку підвозив до будинку Іскрицьких двох чоловіків. Спочатку описував їх як 17-18-річних, імовірно, студентів. Під час слідства змінював свідчення доти, доки його пасажири не стали схожими на Нечипорука й Моцного.
Згодом таксист вибачався перед Нечипоруком. Казав, що йому підкинули наркотики, погрожували відкрити кримінальну справу. Валерія затримали на три дні. Потім п'ять місяців чоловік ходив під загрозою порушення кримінальної справи. Розказував, що його погрожували посадити за співучасть у вбивстві. Керімов свідчив проти Моцного й Нечипорука під тиском. Останній записав розмову на мобільний, але Тернопільський суд ці факти проігнорував.
Адвокати потерпілих зазначають: жодного доказу провини їхніх клієнтів суд не мав. На місці злочину знайшли відбитки пальців, однак вони не належать ані Нечипорукові, ані Моцному. Не виключають, що слідство свідомо пішло іншим шляхом.
- Під час огляду квартири виявили три розгорнутих ліжка, - каже адвокат 48-річна Галина Берегова. - А за версією потерпілого, глава сімейства був у відрядженні. Під час огляду в покійної виявили порізи на руці. Слідчі не поцікавилися, звідки вони. Ці поранення можуть свідчити, що у квартирі відбувався конфлікт ще до пострілів. Згодом порізи узагалі зникли зі справи. До того ж під трупом мала б бути калюжа крові, але там не було ні краплі. Слідство цим не цікавилося.
Крім знайдених на місці злочину двох кульок від пневматичної зброї, на експертизу послали ще 50. Вони виявились ідентичними.
- Слідчий знає особу, яка могла скоїти злочин, - упевнена Берегова. - У матеріалах же не вказано, в кого він ці кульки узяв.
- Приклад із Нечипоруком і Моцним - підтвердження того, що в Україні утворилася система, коли злочин можуть навісити на кого завгодно, - зауважує правозахисниця Тетяна Яблонська. - Міліція і прокуратура фальсифікують докази, а суд охоче затверджує їхні фантазії.
Правоохоронці В'ячеслав Мостовий та Ігор Весна, які були причетні до розслідування, відмовилися щось коментувати.

Розслідування велося в рамках проекту активізації громадян у боротьбі з корупцією "Гідна Україна".

Юрій Луканов
«Газета по-українськи», 17 травня 2008 р.
http://gpu.ua/index.php?&id=227582


ЧОМУ НЕ ЗАРІКАТИСЯ ВІД СУМИ ТА ВІД ТЮРМИ?

Нещодавно у Росії прозвучала просто радикальна пропозиція від державного чиновника найвищого рангу. Генеральний прокурор Російської Федерації Юрій Чайка озвучив революційну пропозицію. Слідчі, які засадили невинних громадян, повинні виплачувати компенсацію своїм жертвам iз власної кишені. А тих, хто зробив це навмисне, генпрокурор Федерації запропонував знімати з роботи і навіть саджати. Він навів страшні цифри. 2006 року незаконно до кримінальної відповідальності було притягнено 6234 особи. Торік незаконних притягнень стало менше, але, як відзначив Юрій Чайка, не набагато - 5265 осiб.
На перший погляд, нас це може цікавити суто теоретично, адже за статистикою в нас нічого подібного не відбувається. Я цікавився не всіма справами, а лише тими, які стосуються убивств: прес-служба Державної судової адміністрації твердить, що за вбивство Україна має лише один виправдальний вирок суду за минулий рік. Цифри нібито свідчать, що наша правоохоронна система працює якісно і без збоїв. Однак моє знайомство з цією практикою у рамках проекту активізації громадян на боротьбу з корупцією «Гідна Україна» свідчить, що такі цифри є звичайним окозамилюванням. За гратами сидить маса невинно засуджених громадян. Про це ж неодноразово заявляли правозахисники.
Згадуючи пропозицію Юрія Чайки, російська газета «Известия» писала: «Старовинна російська приказка «От тюрьмы и от сумы не зарекайся» відома всім. Її шанують не стільки через любов до рідного фольклору, скільки тому, що кожної хвилини будь-хто з нас може стати жертвою правоохоронної системи». Я переконаний, що ці слова абсолютно можна віднести і до України. Різниця полягає тільки в тому, що у Російській Федерації тема слідчих помилок присвячують колегію генпрокуратури, а у нас вона офіційно не обговорювалася.
Тим часом на цьому варто зробити наголос саме сьогодні, оскільки у профільному комітеті Верховної Ради відбувається обговорення законодавства, спрямованого на боротьбу з корупцією. На жаль, все виглядає так, що громадян саджають до в'язниць не просто через помилки слідчих, а завдяки свідомим, скоординованим діям міліції, прокуратури і суду, спрямованим не на те, щоб знайти злочинця, а сфальсифікувати докази злочину і посадити будь-кого, адже владні інстанції вимагають справного звіту. Якщо раптом трапляється диво і ціною надзвичайних зусиль адвокатів і правозахисників вдається вирвати на волю когось невинно засудженого, то ніхто із тих, хто фабрикував звинувачення не буває покараний і продовжує спокійнісінько робити свою професійну кар'єру.
Такі дії мають серйозні ознаки корупції і мають знайти своє відображення у новому законі України «Про засади запобігання та протидії корупції», проект якого зараз обговорюється. Мені здається, що до самого визначення поняття «корупція» у проекті цього документa варто віднести і наступне визначення: «поєднання зусиль службових осіб для здійснення протиправних дій з метою отримання вигоди у вигляді уникнення відповідальності за неналежне виконання службових обов'язків».
Ухвалення цього законодавчого акту матиме велике значення для країни. Втім, жоден закон сам по собі не вирішить проблему, якщо на боротьбу з нею не піднімуться самі громадяни. Але процес усвідомлення цього відбувається в суспільстві вельми повільно. Отож, від суми та від тюрми не зарікайся.

Юрій Луканов
«День», №99, п'ятниця, 6 червня 2008
http://www.day.kiev.ua/202416/


І ЗНОВ ПРО БЕЗНЕВИННО ЗАСУДЖЕНИХ

Не минуло й тижня, як телеканал СТБ знову висвітлив тему безневинно засуджених, тільки цього разу зі знаком мінус. Нагадаю: нещодавно канал показав чергову серію циклу «Слідство вели...» російського виробництва, у якому розповідалося, як ще у п'ятдесяті роки в Радянському Союзі слідство вибивало свідчення не з політичних підозрюваних, а зі звичайних громадян, примушувало їх підписати явку з повинною і саджало за злочин, якого ті не коїли.
І ось минулої неділі у циклі «Документальний детектив» було показано фільм виробництва СТБ про двох убивць із міста Хмельницького. Йшлося про Івана Нечипорука й Олександра Моцного, які вбили 49-річну Антоніну Іскрицьку. У фільмі переконливо розписуються мотиви цього вбивства, підготовка до нього і всі обставини цього злочину. У глядача ці мерзенні злочинці повинні б викликати обурення - підступно відправили на той світ нещасну громадянку. У мене подібні почуття виникли б так само, якби не одна обставина: я знаю цю справу не з екрану телевізора. Я про неї писав у циклі розслідувань про безневинно засуджених за вбивство у рамках проекту медіацентру «Розмай» активізації громадян на боротьбу з корупцією «Гідна Україна». Статтю було надруковано у «Газеті по-українськи».
Автори фільму без жодних сумнівів із власного боку відтворили версію слідства, з якою погодився Верховний суд України. Та в Україні далеко не всі згодні з рішенням найвищої судової інстанції. Скажімо, відомий правозахисник Семен Глузман звернувся до Президента Ющенка з відкритим листом по цій справі, щоправда, відповіді не отримав. Він називає рішення суду несправедливим, кричуще незаконним засудженням. Зокрема, про сам хід процесу у Верховному суді пан Глузман пише наступне: «Суддя Микола Мороз із колегами під час розгляду справи у Верховному суді просто проігнорував порушення з боку нижчої судової інстанції, що тягнуть за собою однозначне скасування вироку. Хоча на них вказували захисники засуджених. У рішенні Верховного суду немає відповіді на аргументи адвокатів».
Автор відкритого листа до Президента України наводить лише ключові факти безглуздя у цій справі, але і їх досить для того, аби Нечипорука і Моцного було виправдано і звільнено з-під варти в залі суду. Є докази, що зізнання громадяни Нечипорук і Моцний давали не добровільно, а під психічним і фізичним тиском. Експертиза виявила на їхніх тілах сліди катувань електричним струмом.
Я можу підписатися під кожним словом пана Глузмана, адже на засіданні у Верховному суді я був присутній особисто, а справу вивчав якнайретельніше. Можу також навести безліч прикладів безглуздя і нісенітниць у цій справі. Але зараз наголосити хочу на іншому. Певне, журналіст, навіть орієнтуючись на рішення суду, повинен пам'ятати про рівень довіри до наших судів і мати на увазі їхню сумнівну репутацію. Це означає, що він повинен з'ясовувати й озвучувати версії і погляди тих, хто з рішенням суду не згоден. Бо ця справа розглядатиметься у Європейському Суді. Докази фальсифікацій і брутального поводження з підозрюваними настільки очевидні, що справа мусить завершитися черговою ганьбою для України. І тоді герої, яких журналісти зобразили однозначними вбивцями, матимуть можливість позиватися до каналу і вимагати компенсацію.
Тема безневинно засуджених несподівано іще двічі прозвучала минулого тижня. Журналістові телеканалу «1+1» Жану Новосельцеву почали погрожувати після виходу в ефір його циклу журналістських розслідувань «Жерсть мундиру», який розповідав про людей, із яких вибивали свідчення і садовили за грати.
А також на сайті Генеральної прокуратури України з`явилася інформація про те, що заарештовано трьох працівників Пологівського райвідділу міліції Запорізької області і проти них порушено кримінальну справу за те, що вони відправили за грати мешканця містечка Пологи Миколу Демчука, який нібито зґвалтував неповнолітню дівчинку. Демчук навіть відсидів чотири з половиною роки і вийшов на волю тільки тому, що було виявлено реального вбивцю - Сергія Ткача, якого прозвали пологівським маніяком, оскільки подібними злочинами він займався з початку вісімдесятих років. Він скоїв їх кілька десятків і замість нього садовили невинних людей. Коли ця с права набула розголосу, то адвокатці Демчука Ірині Дерев'янко також погрожували, і вона мусила зашифруватися настілкьи, що автор цих рядків не міг зв'язатися з нею по телефону.
Здавалося б, можна порадіти, що почалася чистка лав правоохоронців. Але тут варто наголосити на одній дуже важливій деталі. Якщо відповідатимуть тільки працівники міліції, то це означатиме, що з міліції роблять таку собі невістку, яка в родині в усьому винна. Люди в міліцейських погонах ніколи в житті не діяли б так брутально, якби на їхньому боці не були прокуратура і суд. Загалом прокурорські працівники здійснювали не менші катування, ніж міліція. А суд заплющував очі на відверті порушення закону з боку слідства і не звертав увагу на часто дуже красномовні докази катувань обвинувачених. Отож, питання повинно стояти про відповідальність усіх цих трьох структур. В протилежному випадку це виллється в чергову профанацію наведення справедливості.

Юрій Луканов
«Телекритика», 24.11.2008
http://www.telekritika.ua/media-continent/kritika/column/2008-11-24/42171


МІЛІЦІЯ У РОЛІ «НЕВІСТКИ»
Почалися арешти тих, хто відправляв за грати невинних людей

Генеральна прокуратура України повідомила, що заарештовано трьох працівників Пологівського райвідділу міліції Запорізької області, проти яких порушено кримінальну справу. Цей факт мав би привернути особливу суспільну увагу, оскільки саме в цьому випадку йдеться не про рядові випадкові злочини, а про систему, яка склалася в правоохоронних органах. «У ході дослідчої перевірки, - сказано в повідомленні Генпрокуратури, - встановлено, що вказаними особами шляхом застосування фізичного та психічного насильства під час допитів та проведення слідчих дій було примушено до зізнання громадянина Д. у згвалтуванні малолітньої К».
Громадянин Д. - це мешканець містечка Пологи Микола Демчук, про якого автор цих рядків писав у розслідуванні «Затримали чемпіона вбивств» («День» за 18 квітня 2008 року), що було здійснено у рамках проекту активізації громадян на боротьбу з корупцією «Гідна Україна». У тій публікації йшлося про ряд громадян, яких посадили за злочини, скоєні так званим Пологівським маніяком на ім'я Сергій Ткач. Із 80-х років минулого століття цей чоловік у різних областях України і Росії гвалтував і вбивав дівчат і молодих жінок. Виглядає так, що він убив їх більше, ніж знамениті Чикотило та Онопрієнко разом узяті. Микола Демчук виявився серед тих, кого запхали до в'язниці за злочин, якого він не коїв. Він відсидів чотири з половиною роки з десяти і вийшов на волю, бо, на його щастя, справжнього злочинця було знайдено.
Адвокат Демчука та деяких інших невинно засуджених Ірина Дерев'янко назвала прізвища і посади заарештованих - колишній заступник начальника Пологівського райвідділу міліції Лісовий, оперуповноважені того ж райвідділу Нехай і Плетнь. Вона також пояснила, чому автор цих рядків не міг зв'язатися з нею протягом тривалого часу. Виявляється, вона мусила «шифруватися», бо їй погрожували, як погрожують і зараз родичам деяких невинно засуджених. Певно, погрози не припиняться й після арешту трьох працівників міліції, адже натовп посаджених замість маніяка Ткача - це лише найбільш кричуща історія, яка показує, яка в Україні склалася практика: у неволю дуже часто відправляють невинних людей. Це не виняток, а звична річ. Я проводив ряд розслідувань на цю тему і тепер із довірою ставлюся до думки правозахисниці Тетяни Яблонської, котра твердить, що половина засуджених за вбивство у нашій країні сидять за злочини, яких вони не коїли. Отож, заарештовані менти, на думку багатьох їхніх колег, не коїли нічого надзвичайного. Просто їм не пощастило опинитися не в тому місці і не в той час. Є купа інших, не таких виразних випадків, але за ними також стоять злочинці на посадах у правоохоронних органах.
Але менти не змогли б діяти так брутально, якби участі в цьому не брали працівники прокуратури. Замість наглядати за дотриманням законності, прокурорські діячі де більше, а де менше були задіяні у цій репресивній машині. Третьою складовою ланкою цього механізму був суд. «Ваша честь»-судді заплющували очі на кричущі порушення закону під час слідства, на явні нестиковки в доказах і явні фальшування. До цього причетні також і судді Верховного Суду України. Отож, заарештовувати винятково міліціонерів було б неправильним. Бо в цьому випадку з міліції зроблять таку собі невістку, яка винна в усіх сімейних негараздах. А це буде профанація наведення порядку.

Юрій Луканов
«День», №215, середа, 26 листопада 2008
http://www.day.kiev.ua/257554/

 
Україна, 01023, Київ, вул. Леоніда Первомайського 9А Тел/факс (380 44) 234 93 64, 234 84 02